Військове співробітництво між Україною та ЄС

ОЛЕКСІЙ УВАРОВ
10 вересня 2023 р. 16:46
Безпека

Незважаючи на існування таких планів, Європейський Союз не став значним військово-політичним гравцем у перші десятиліття свого існування. Так, існували певні плани і навіть договори між окремими країнами про військовий союз (ідея "Європейського військового співтовариства" в 1952 році). Проте, під час холодної війни НАТО стала головною військово-політичною структурою в Європі, фактично замінивши аналогічні європейські структури. Незважаючи на це, у 1980-х і 1990-х роках були розроблені деякі ініціативи: Наприклад, європейські структури брали участь у розгортанні миротворчих операцій на території колишньої Югославії (більше організаційно і фінансово).

Тема спільної військової організації була знову піднята на Лісабонському саміті в 2007 році. Лісабонський договір започаткував наступний важливий етап в інституційному розвитку Європейського Союзу: на основі Договору була створена Спільна політика безпеки і оборони. Угода також містила положення про взаємну допомогу у випадку військової агресії проти будь-якого з членів ЄС. Водночас, подальшому розвитку організації не сприяли декілька факторів, серед яких:

  • Існування альтернативної оборонної інфраструктури (НАТО);
  • Відсутність взаєморозуміння між країнами-членами ЄС (особливо з боку Великої Британії);
  • Відсутність чітких військових загроз, яким мав би протистояти ЄС;
  • необхідність масштабної військової реорганізації національних армій для їх подальшої інтеграції в єдину структуру.

Не можна сказати, що в останні двадцять років в ЄС не велася "військова" робота. Вже наприкінці 1990-х років в ЄС були створені окремі структури для розвитку "військової" діяльності, такі як:

  • Finabel (Європейський центр оперативної сумісності армій);
  • EUROGENDFOR (Європейські сили жандармерії);
  • EUROCORPS (сили швидкого реагування збройних сил держав Європейського Союзу);
  • Бойова група ЄС (військовий підрозділ, що дотримується Спільної політики безпеки і оборони Європейського Союзу);
  • EUROMARFOR (Європейські військово-морські сили).

Водночас у своїй зовнішньополітичній діяльності ЄС більше покладався на економічні та дипломатичні інструменти, не надто прагнучи збільшити свою "військову" вагу на міжнародній арені. У цьому сенсі взаємодія ЄС з Україною від самого початку базувалася більше на економічному та інституційному, ніж на військовому підґрунті. Однак силовий компонент у взаємодії між ЄС та Україною з'явився з 2015 року.

Тоді в Україні була розгорнута Цивільна місія ЄС, покликана допомагати країні впроваджувати необхідні реформи, в тому числі в судовій системі та правоохоронних органах. Протягом 2015-2023 років було реалізовано багато ініціатив, спрямованих на підвищення кваліфікації українських поліцейських. Навчальні заходи проводилися за підтримки європейських структур, таких як EUROGENDFOR.

Основними документами, які визначили співпрацю між ЄС та Україною у військовій сфері, стали наступні угоди:

  • Угода про асоціацію між Європейським Союзом та його державами-членами, з однієї сторони, та Україною, з іншої сторони;
  • Адміністративна угода між Європейським оборонним агентством та Міністерством оборони України від 07.12.2015;
  • Окремі угоди між Збройними Силами України та Секретаріатом Ради ЄС (у сфері Спільної політики безпеки і оборони) на один рік;
  • Плани заходів міжнародного співробітництва між Міністерством оборони України та Збройними Силами України.

До 2022 року інші безпекові органи Європейського Союзу також проводили окрему роботу у співпраці з українськими силовими відомствами. Наприклад, окремі військовослужбовці несли службу в зоні проведення європейської миротворчої операції в Боснії і Герцеговині (програма EUFOR ALTHEA).

Крім того, фінансова допомога на безпекові потреби України надавалася через Європейський фонд миру, створений у 2021 році. До повномасштабного вторгнення це стосувалося передусім засобів захисту та нелетальної зброї. Так, у рішенні Європейської Ради у грудні 2021 року про військову допомогу Україні йшлося про

  • військово-медичні підрозділи (включно з польовими шпиталями);
  • інженерні підрозділи (включаючи розмінування);
  • підрозділи мобільності та логістики; та
  • підрозділи кіберзахисту.

Загальний фінансовий обсяг допомоги на той час становив 31 мільйон євро.

Незабаром після лютого 2022 року багато європейських країн почали переглядати існуючі стратегії безпеки з метою підвищення військової готовності. Окрім дипломатичної підтримки (у вигляді санкцій проти Росії), гуманітарної та економічної допомоги, ЄС відігравав і відіграє роль у військовій підтримці України. До весни 2023 року Європейський фонд миру надав Україні 8 заходів допомоги на суму 4,6 млрд євро у вигляді летального та нелетального обладнання.

У лютому 2022 року, за кілька днів до початку повномасштабного вторгнення, ЄС обговорив можливість допомогти Україні захиститися від російських кібератак, які порушили роботу державних структур країни. У березні-квітні 2022 року для підтримки України була розгорнута Європейська команда з реагування на кібернетичні надзвичайні ситуації (CERT). Цей підрозділ був раніше створений в рамках європейської програми Постійного структурованого оборонного співробітництва (PESCO), започаткованої у 2017 році. 

У жовтні 2022 року за підтримки ЄС було розгорнуто масштабну програму тренувань для військовослужбовців ЗСУ. ЄС і раніше організовував подібні ініціативи:

  • у Сомалі (місія EUTM Сомалі, діє з 2010 року),
  • у Малі (місія EUTM у Малі з 2013 року)
  • у Центральноафриканській Республіці (місія EUTM CAR з 2016 року)
  • у Мозамбіку (місія EUTM у Мозамбіку з 2021 року).

Обсяг завдань, поставлених перед європейськими військовими у 2022 році, був серйознішим, а терміни - стислішими. Попри це, місія стала важливим кроком на шляху до підвищення авторитету ЄС як військового гравця та об'єднання зусиль європейських країн у підтримці України та зміцненні її безпеки на спільній основі.

Крім того, у березні 2023 року Європейське оборонне агентство (ЄОА) підписало угоду про спільну закупівлю артилерійських снарядів для України в рамках зусиль, спрямованих на прискорення та збільшення поставок боєприпасів. Країни-учасниці погодилися, що реалізація проекту дозволить як поповнити національні запаси країн-членів, так і надати допомогу Україні.

***

Раніше, ще у 2008 році, Україна заявляла про намір взяти участь у проекті EUROCORPS, але тоді такі спроби не були розглянуті ЄС. Видається, що з огляду на нинішню залученість ЄС в українську оборону та статус України як кандидата на вступ до ЄС, інтеграція українських Збройних Сил до європейських систем безпеки триватиме і надалі. Водночас, структура європейської безпеки наразі трансформується. Питання про те, яке місце в ній займатимуть національні, європейські та натовські структури, залишається відкритим.

Враховуючи підвищену увагу до теми безпеки в ЄС з початком російської агресії проти України, слід очікувати, що попит на збереження спільних органів безпеки буде високим як під час, так і після активної фази війни. Процеси розбудови власних збройних сил з перемінним успіхом тривають в ЄС з початку 2000-х років. Однак широкомасштабна війна в Європі серйозно змінила ставлення багатьох країн-членів до важливості спільної оборони. Немає сумнівів, що витрати на оборонні бюджети зростатимуть, а інтеграція європейських армій між собою посилюватиметься.

Водночас, паралельне прагнення України вступити і до ЄС, і до НАТО ставить питання про те, як саме ці дві структури будуть взаємодіяти і як буде структурована ця співпраця. Безперечно одне - чим довше триває кровопролитна війна в Україні, тим більша мотивація європейських країн докладати зусиль для зміцнення власної безпеки. І жодна європейська армія самотужки не здатна протистояти Росії (а у ЄС є й інші потенційні супротивники, окрім Росії). Тому присутність української армії в європейських збройних силах, як і розвиток самих збройних сил ЄС, стане серйозним козирем у майбутній зовнішньополітичній діяльності Євросоюзу.