Україна є центральною державою у питаннях європейської безпеки
«Україна, на мою думку, є центральною державою у питаннях європейської безпеки, найважливішою державою в міжнародних відносинах Європи або в європейському порядку»
Інтерв’ю з Річардом Вітманом
Професор Річард Г. Вітман — професор політики та міжнародних відносин у Центрі дослідження конфліктів Університету Кента. Наразі він є старшим науковим співробітником у дослідницькій ініціативі UK in a Changing Europe, що фінансується Економічною і соціальною дослідницькою радою Великої Британії (ESRC). Також він обіймає посаду старшого асоційованого наукового співробітника в Королівському об’єднаному інституті оборонних досліджень (RUSI).
Його нинішні дослідницькі інтереси охоплюють зовнішню, безпекову та оборонну політику Великої Британії та Європейського Союзу. Він є автором і редактором одинадцяти книжок і понад шістдесяти наукових статей і розділів у колективних монографіях, присвячених європейській інтеграції та зовнішній і безпековій політиці Великої Британії. Його нова книжка «Велика Британія та війна проти України: прагнення до статусу після Брекзиту» має вийти друком у середині 2025 року.
Професор Вітман є постійним коментатором у міжнародних ЗМІ. Нещодавно його виступи можна було побачити на радіо і телебаченні BBC, Sky, ITV, CNN, Bloomberg, CNBC, а також його цитували друковані видання, зокрема The Economist, The Financial Times, Newsweek, Reuters, International Herald Tribune та The Wall Street Journal. Його неодноразово запрошували до виступів у парламенті Великої Британії з питань зовнішньої та безпекової політики Великої Британії та ЄС.
Він був асоційованим науковим співробітником та колишнім керівником програми з питань Європи в аналітичному центрі Chatham House. У 2022 році він отримав стипендію імені Майкла Докрилла від Британської академії та Фонду Леверг’юма для досліджень зовнішньої політики Великої Британії. Його було обрано дійсним членом Академії соціальних наук Великої Британії у 2007 році. Він є колишнім головою Британської асоціації міжнародних досліджень (BISA) і впродовж 2017–2022 років був головним редактором журналу Journal of Common Market Studies (JCMS).
О. Кандюк: У вашій статті 1998 року «Від цивільної сили до супердержави? Міжнародна ідентичність ЄС» ви досліджували еволюцію зовнішньої ідентичності ЄС. Чи вважаєте ви, що 2022–2025 роки ознаменували якісну зміну у самосприйнятті ЄС — від «нормативного» до більш «геостратегічного» актора? Чи це все ще лише прагнення, а не трансформація?
Р. Вітмен: Думаю, мова «геополітичної Європи» була вже добре утверджена ще до російської війни проти України. Ця зміна ґрунтується на довгостроковому процесі, що почався з Лісабонського договору, створення посади Верховного представника та заснування Європейської служби зовнішніх справ. Він продовжився розробкою того, що стало Стратегічним компасом, коріння якого сягає Глобальної стратегії 2016 року, запущеної саме тоді, коли Велика Британія голосувала за вихід з ЄС.
Мова, якою ЄС говорить про себе, суттєво змінилася. Це особливо чітко видно наприкінці терміну Жосепа Борреля на посаді Верховного представника. У його дискурсі ЄС все частіше представляв себе більш категорично.
Однак ця зміна переважно риторична. Структурні обмеження щодо здатності ЄС діяти як більш спроможний міжнародний актор залишаються глибоко вкоріненими. Всередині системи все ще сильне відчуття, що ЄС — це «хороші хлопці», які прагнуть зробити світ кращим. Дух нормативної сили зберігається, хоча тепер із гострішим краєм.
Мабуть, це найточніший опис зміни: нормативна сила з більшою амбітністю та категоричністю. Проте дії ЄС — особливо щодо висловлювання єдиної позиції — залишаються обережними. Я також досить скептично ставлюсь до поштовху у оборонній промисловості, але це окрема дискусія.
О. Кандюк: Продовжуючи вашу думку: ви часто згадували про «розрив між можливостями та очікуваннями» ЄС. Чи збільшився чи зменшився цей розрив у період після Брекзиту, після пандемії, після вторгнення в Україну?
Р. Вітмен: Навдивовижу, у багатьох сферах ЄС став спроможнішим. У широкому спектрі міжнародного впливу — особливо в політичній економіці — ЄС досяг значних успіхів. Його регуляторна влада, яку часто описують як «Брюссельський ефект», дозволила йому здійснювати глобальний вплив. Це поширюється на такі сфери, як соціальні медіа та цифрова економіка, де ЄС використовує регулювання як інструмент стратегічної сили.
Однак, якщо вимірювати спроможність у більш традиційних термінах зовнішньої політики, ЄС не набагато далі, ніж був, коли почав серйозно ставитися до колективної зовнішньої політики в рамках СЗБП. Країни-члени не передали значної національної спроможності на європейський рівень. Хоча зараз на рівні ЄС є більше — дипломатична служба, краще забезпечений ресурсами Верховний представник — це не супроводжувалося фундаментальною зміною балансу між національними та євроінструментами зовнішньої політики.
Країни-члени все ще ведуть національну зовнішню політику, а можливість відхилятися від спільних позицій ЄС залишається незмінною. Це особливо стосується питань зовнішньої політики, пов’язаних із сусідством або з великими міжнародними гравцями, такими як Росія, Китай і США.
Це не змінилося. Сторонні спостерігачі все частіше розпізнають ЄС як колективного актора, але їх бачення часто може бути досить амбівалентним. Дональд Трамп є хорошим прикладом: він міг одночасно виражати ворожість до ЄС як інституту та культивувати зв’язки з окремими країнами-членами. Це відображає тривалу подвійність у зовнішній політиці ЄС.
Зрештою, справжнє випробування полягає в тому, чи організувалися європейці таким чином, щоб їх визнавали — послідовно та достовірно — як актора зовнішньої політики. Це не применшує досягнутого, але показує, що ЄС не досяг того рівня узгодженості, на який колись сподівалися найамбітніші бачення його зовнішньої політики.
О. Кандюк: У ширшому сенсі, які інституційні чи політичні умови ви вважаєте вирішальними для того, щоб ЄС перейшов від статусу реактивного до проактивного глобального актора?
Р. Вітмен: Що ж, гадаю, справді цікавим у відповіді ЄС на російську війну проти України є те, що багатьма способами європейці фактично вийшли за межі своєї традиційної реактивної позиції. Війна змусила їх замислитися над тим, як вибудувати довгострокову політику для підтримки України — і це політичний та колективний виклик безпеці, не схожий на будь-який інший, з яким ЄС стикався у сучасну епоху. Він вимагав діяти по-іншому.
На мою думку — і я знаю, що багато говорять про ресурси — найважливішою зміною стало розвиток реальної здатності думати в конкретних, стратегічних термінах про те, як підтримувати країну в такій ситуації в довгостроковій перспективі.
Зараз ми маємо 19-й пакет санкцій проти Росії. Те, що знаходяться творчі шляхи використання бюджету ЄС для підтримки України — це про щось говорить. Це ознаки як інституційної спроможності, так і політичної волі, яких не завжди було в минулому. І гадаю, що саме тут ми спостерігаємо, мабуть, неочікувану, але дуже реальну зміну.
Однак, я не впевнений, що це обов’язково поширюється на інші сфери зовнішніх відносин ЄС. Україна залишається дуже особливим, відмінним випадком — таким, з якого ЄС міг би навчитися, але також таким, який може просто залишитися унікальною обставиною, на яку Союз відчув себе змушеним реагувати.
І одна річ, яку я ще не згадував, але яка дуже важлива, — це те, наскільки змінився компонування держав і внутрішній баланс сил у ЄС. Україна показала, більше за все, що зараз у нас є нові актори, нові коаліції та більша категоричність від держав, які раніше не сприймалися як провідні голоси у зовнішній політиці ЄС. Ці держави тепер готові штовхати систему у напрямках, які традиційно контролювали великі країни-члени.
На мій погляд, це одна із найважливіших змін у зовнішній політиці ЄС. Тож, незважаючи на те, що я говорив про колективну спроможність та координацію, справді важливим є виникнення нових груп лобіювання — неформальних коаліцій держав, які активно формують сьогодні зовнішню політику ЄС.
І ось парадокс: саме тому, що деякі з цих держав мають можливість проводити національну зовнішню політику, вони фактично посилили здатність ЄС діяти колективно — принаймні в деяких сферах.
Тож, можливо, деякі старі припущення — що ЄС повинен володіти певним фіксованим набором можливостей саме як ЄС — можуть бути не найкориснішим способом мислення про те, де зараз знаходиться Союз.
О. Кандюк: Ви також критикували ідею «спроможності без стратегії». Чи вважаєте ви, що інструменти на кшталт PESCO, Європейського оборонного фонду (EDF) та Стратегічного компасу тепер створюють значущу європейську стратегічну культуру — чи ми все ще спостерігаємо поверхневу координацію, спричинену кризою?
Р. Вітмен: Так, це чудове запитання, тому що воно дійсно стосується суті того, яким може бути внесок ЄС у європейську безпеку.
Усі ці ініціативи — PESCO, Європейське оборонне агентство (EDA) — були цікавими експериментами. Не хочу звучати зверхньо, але вони не були суттєво важливими для європейської безпеки як такої. Вони були можливостями для європейців експериментувати зі співробітництвом способами, які, чесно кажучи, були досить незатратними [у політичному сенсі].
Проте найпомітніша трансформація сьогодні — у тому, як європейці дедалі активніше беруть відповідальність за власну безпеку й оборону. Як ми знаємо, цей процес значною мірою спричинений зовнішніми гравцями, передусім Росією і США..
Складне питання в тому, чи є експериментальна інфраструктура, створена дотепер ЄС, дійсно найкращою структурою для того, для чого вона призначена в довгостроковій перспективі. І, чесно кажучи, я не думаю, що ми знаємо відповідь.
Європейська Комісія нині є важливим гравцем у цій сфері — що є новим порівняно з минулим — і використовує свою здатність акумулювати та витрачати кошти для посилення впливу. Вона завжди прагнула серйозно долучатися до питань безпеки й оборони, і тепер має для цього необхідні інструменти. Проте чинні механізми залишаються громіздкими.
Наскільки я бачу, просто надання позик — навіть дешевих — питання хоча й важливе, не стане вирішальним фактором. Дозвіл державам витрачати більше на національному рівні шляхом коригування фіскальних правил є дещо більш значущим, але ми також знаємо, що ці правила раніше порушувалися з національно-політичних причин.
І доти, доки НАТО широко сприймається як єдиний життєздатний інструмент європейської безпеки та оборони, я підозрюю, що ці ініціативи ЄС залишатимуться корисними, але маргінальними — приємним доповненням, але не вирішальним фактором.
О. Кандюк: У світлі того, що ви говорите, як ви оцінюєте поточну трансформацію трансатлантичних відносин у контексті недавніх геополітичних зрушень? Чи має ЄС зараз узгоджене довгострокове бачення щодо Сполучених Штатів, чи воно все ще переважно реактивне?
Р. Вітмен: Думаю, це цікаве запитання, тому що ЄС завжди припускав, що США є партнером, який зобов’язаний підтримувати певний міжнародний порядок.
Під час холодної війни було зрозуміло, хто «хороші», а хто «погані», і ця ясність формувала альянс.
У повоєнний період вірили, що існуюча інституційна архітектура потребує лише деяких доробок, але може продовжувати забезпечувати процвітання та безпеку. Європейці, у різній мірі, приймали США як головного гаранта міжнародного порядку — особливо під час експедиційних місій в Афганістані та Іраку.
Зараз ми досягли переломного моменту. США чітко хочуть міжнародного порядку іншого роду, але не зовсім ясно, як традиційні союзники вписуються в це бачення.
Ніхто не вірить, що США хочуть підтримувати статус-кво. США вважають, що ними скористалися, і що існуючий порядок дозволив Китаю стати претендентом на їх гегемонію.
Європейці нині намагаються підстрахуватися — сподіваючись, що США повернуться до певної форми передбачуваності або принаймні утримаються від найгірших кроків у короткостроковій перспективі.
Вони знають, що їм потрібно робити більше самотужки, але ще не сформували чіткого бачення того, який саме міжнародний порядок їм підходить, особливо якщо старий порядок дійсно згасає.
Це найбільша проблема: європейці використовують мову геополітики, але не спроможні надати ресурси, щоб мати реальну здатність формувати систему, звичайно, за межами політичної економіки.
Вони ще не можуть уявити світ, де США можуть суперечити європейським інтересам. Раніше були незначні розбіжності, але по суті глибоких відмінностей не було.
Частково це тому, що європейці не хочуть визнавати таку можливість — це занадто тривожно. А також тому, що вони не зовсім знають, як мати справу з Китаєм.
Вони пробували всілякі формулювання та класифікації, які, на мій погляд, схожі на групову терапію — спроби переконати себе у вирішенні проблеми.
Реальність полягає в тому, що Європа має справу з авторитарним комуністичним режимом, який прагне глобального домінування, кидає виклик США в боротьбі за це домінування й насправді не дуже зацікавлений у тій ролі, яку могли б відігравати європейці, — адже не сприймає їх як партнера у своїх довгострокових амбіціях. Водночас самі США не зовсім розуміють, яке місце Європи у їхньому баченні власного утвердження як глобального гегемона.
Тож виклик для Європи, певною мірою, полягає в тому, щоб уникнути невідповідності і спробувати зберегти роль у впорядкуванні системи. Але в той же час вони будуть боротися, щоб вийти за межі цієї парадигму, просто тому, що у них немає політичної інфраструктури, щоб дозволити їм сформулювати щось сильніше.
Іншими словами, європейці колись прагнули, щоб світ був перетворений за їхнім зразком: заснований на правилах, інституціалізований, передбачуваний, ліберальний.
Нині це бачення втрачає свою силу.
Тож як відповісти європейцям? Чи вони ще більше зосередяться на цьому баченні? Чи вони вкотяться у захисну позицію, щоб спробувати зберегти те, що вони мають, і шукатимуть партнерів, які допоможуть їм у цьому? Чи вони вирушать самостійно, певною мірою, і стануть своєрідним третім полюсом, якщо хочете. І знову ж, жодна з цих мовних конструкцій не є тим, що вони використовували б, тому що їм занадто важко думати в таких термінах.
Я маю на увазі, що можна мати на увазі під терміном "європейці", але я насправді говорю про брюссельську еліту та багато столиць держав-членів.
О. Кандюк: Ви писали, що «стратегічна автономія» є як концептуально недоопрацьованою, так і інституційно крихкою. Яку пораду ви дали б політикам ЄС щодо того, як реалізувати стратегічну автономію, не підриваючи НАТО чи трансатлантичні відносини?
Р. Вітмен: Перш за все, можливо, моя відповідь буде дуже британською відповіддю, з причини, яка стане очевидною за хвилину. Я вважаю, що ЄС має вивчити мову альянсів.
Він бачив себе частиною західного альянсу, але якщо той розпадається, то з ким він хоче будувати альянси, і хто є найкращими партнерами? Це означає, що ЄС потрібна відкрита стратегічна автономія, а не закрита. Одна цікава можливість стратегічної автономії — це пов’язано з підходом Великої Британії до AUKUS — полягає в тому, що ви хочете створити коло довіри не лише для себе, але й для тих, з ким ви дуже цінуєте бути союзниками. Для ЄС є очевидна група країн: Канада, Японія, і я б включив до неї Велику Британію.
ЄС ще не зрозумів, як будувати такі відносини з третіми країнами способами, які не просто підганяють їх під певний шаблон. По суті, ці відносини полягали у більшому доступі до ринку ЄС та деяких символічних жестах, а не у відчутній співпраці. Це особливо очевидно в обороні. Партнерство Великої Британії з Австралією та США в рамках AUKUS, зосереджене на технологіях майбутнього, та партнерство Італії з Японією та Великою Британією над проектом майбутнього літака GCAP показують модель, з якої ЄС міг би навчитися. Він міг би використати свою базу знань та технологічні можливості через подібні альянси.
Але ЄС ще не зробив стрибок до створення таких партнерств, залишаючись зосередженим переважно на співпраці між державами-членами. Це може бути корисно чи ні, але вони недостатньо думають про майбутнє чи про альянси, які відповідають ХХІ століттю. Тим часом Китай зробив величезні інвестиції в ключові технології, спрямовуючи свою економіку на ці цілі.
Європейцям бракує подібного підходу. Вони недофінансовують цю сферу, витрачають кошти неефективно й поступово втрачають позиції. Адже в деяких ключових аспектах, зокрема щодо провідних дослідницьких інституцій, у них просто немає належної інфраструктури, яка працювала б на їхню користь.
Тож це була скоріше проповідь, ніж відповідь. Однак, нинішній підхід ЄС до стратегічної автономії ґрунтується на світогляді ХХ століття, а не на реальності ХХІ століття – будівництва автономії через партнерства.
О. Кандюк: Давайте поговоримо про розширення. Майже в кожному інтерв'ю ми говоримо про диференційовану або поетапну інтеграцію. Яка ваша оцінка моделі «поетапного вступу»? Чи вважаєте ви її життєздатною для підтримки політичної мотивації серед країн-кандидатів з плином часу?
Р. Вітмен: ЄС перебуває у дивному становищі щодо розширення. Риторично він залишається прихильником розширення, але щоразу, коли виникає випадок — чи то Македонія, Чорногорія чи Албанія — процес застопорюється. Вступ кожної окремої країни не був би проблематичним з точки зору населення чи економічного розміру, проте система дозволяє країнам-членам накладати вето.
Інструмент розширення як інструмент зовнішньої політики дуже погіршився. Незважаючи на політичний ентузіазм щодо розширення на Україну, якщо ЄС не зможе цього досягти, це створить серйозну проблему. Тому що Україна, на мій погляд, є центральною державою в європейській безпеці, найважливішою державою в міжнародних відносинах Європи чи європейському порядку.
ЄС стоїть перед вибором: або приєднати Україну через «Великий вибух» одночасного розширення, що включає всі країни-кандидати, або рухатися поступово. Вони зобов’язалися до поступового розширення, але не реалізували його, постійно відкладаючи рішення.
Наприклад, Македонія відповідає всім вимогам ЄС, але її блокує вето Болгарії. Чорногорія могла б приєднатися завтра, якби ЄС вирішив це зробити. Сербія — складніший випадок. Найважчими випадками зараз є Боснія та Сербія, які пов’язані між собою, а також Косово. Молдову та Україну розглядають як пакет, що може ставити Молдову в невигідне становище, але відображає реальність. Інші країни можна було б розглядати індивідуально, якби ЄС вирішив це зробити.
В цілому, розширення як засіб впливу ослабло, що негативно впливає на міжнародний імідж ЄС. Це свідчить про брак узгодженої стратегії для його сусідніх країн. Сучасний підхід фактично фокусується тільки на Україні, що не можна вважати всеосяжною стратегією.
В результаті цей інструмент втрачає свою ефективність як засіб впливу.
Це дійсно досить прикро з точки зору сигналу, який ЄС посилає щодо своїх можливостей впливу. Це відображення того факту, що в ЄС насправді немає великої стратегії сусідства. І тепер вона звелася до стратегії за замовчуванням, яка полягає в тому, що він робить щодо України. Коли це найкраще, що є, я б сказав. Але це насправді не стратегія чи велика стратегія розширення.
О. Кандюк: Ви зазначали, що ЄС демонструє різні ступені зрілості зовнішньої політики в різних регіонах. На вашу думку, які сфери залишаються найменш зрілими — і чому?
Р. Вітмен: Щодо його зовнішньополітичних відносин? У деяких регіонах світу ЄС фактично не відіграє жодної ролі.
Візьмемо, наприклад, Центральну та Південну Америку. Незважаючи на всі питання навколо МЕРКОСУР та угоди про вільну торгівлю з МЕРКОСУР, ЄС залишається там абсолютно непомітним.
В Індо-Тихоокеанському регіоні ЄС має Індо-Тихоокеанську стратегію регіону, але йому бракує значущого та узгодженого підходу, оскільки його політика фрагментована відносинами з окремими країнами.
Раніше ЄС мав доволі послідовний підхід — на краще чи гірше — через політику розвитку, яка фактично визначала його відносини з країнами субсахарської Африки зокрема. На мою думку, цей підхід, здається, зазнав краху. Хоча модель формально досі діє — наприклад, угода «Tomorrow» та подібні рамкові документи — і ЄС говорить про ініціативи на кшталт «Global Gateway», узагальненої цілісної стратегії немає.
Ще більш тривожним, і для мене найменш зрозумілим аспектом узгодженості зовнішньої політики ЄС, є його політика сусідства, включаючи Середземноморський басейн і Північну Африку. Ідея полягала в тому, що ця політика сусідства інтегрує всіх у зону вільної торгівлі та єдиний ринок, як це видно в Барселонському процесі та пов’язаних зусиллях.
Однак Східне партнерство було виділено окремо через свою складність, і все це зараз, по суті, зупинилося. Немає чіткої, переконливої чи привабливої пропозиції від ЄС до країн цього регіону. Більш того, ЄС дозволив своїй політиці стати надто диктованою міграційними проблемами та управлінням міграцією.
Розглядаючи міжнародні можливості впливу ЄС, картина виглядає досить пригнічуєвою. ЄС діє значно нижче від свого потенціалу. За винятком кількох держав-однодумців, таких як Канада та Японія, важко вказати на значні успіхи у зовнішній політиці, де ЄС має чітке уявлення про те, як рухати справи вперед.
Справа не в тому, що ЄС не володіє мовою геополітики, але я бачу дуже мало доказів наявності узгодженого, значущого проекту. Це контрастує з ситуацією наприкінці холодної війни, коли я бачив, як різні частини політики ЄС поєднуються, і я не відчуваю цього зараз.
О. Кандюк: Але, чи вважаєте Ви, що ця зміна у зовнішній політиці можлива без змін усередині структури, без реформи?
Р. Вітмен: Так. Це була традиційна відповідь, чи не так? Коли ви думаєте про зовнішню політику ЄС, увага часто зосереджувалася на вдосконаленні механізмів прийняття рішень — більш ефективному прийнятті рішень, спрощенні процесу та покращенні забезпечення ресурсами системи. Ці обговорення тривають вже досить давно. Історично, якщо подивитися, як еволюціонувала співпраця у зовнішній політиці, не можна уникнути цих питань.
Втім, як на мою думку, основна проблема для європейців полягає в тому, що вони постійно впираються в ту саму межу. Наприклад, якщо порівняти з Економічним і валютним союзом — там було прийнято чітке рішення створити єдину валюту, і були побудовані інститути та механізми для цього.
На противагу цьому, ніколи не було еквівалентного проекту для колективної чи спільної зовнішньої політики. І хоча спроектувати спільні інститути для зовнішньої політики не неможливо — я насправді вважаю, що ця частина відносно проста, і у нас вже є деякі основи — більшою проблемою є відсутність креативності серед країн-членів у мисленні про те, як зробити це ефективно.
Вони були неймовірно креативними при розробці єдиної валюти та Шенгенської зони. Це були великі інновації у державній політиці. І був помітний рівень відповідності та зобов’язання з боку країн-членів щодо їх реалізації. Отже, хоча ми можемо стверджувати, що Економічний і валютний союз не є ідеальним, залишається фактом: у нас є функціонуюча єдина валюта та система, яка працює.
Але із зовнішньою політикою ми ніколи не бачили такого ж поштовху чи амбіцій. Чи можлива така трансформація, я не знаю — але це, ймовірно, той вид зрушення, який був би необхідним, якби ЄС дійсно хотів побудувати узгоджену та ефективну зовнішню політику.
О. Кандюк: Я не міг не запитати вас про Брекзит. У вашій статті 2016 року Ви попереджали, що Брекзит може підірвати зовнішньополітичні можливості ЄС. Майже через десятиліття, чи сказали б Ви, що Брекзит послабив глобальний вплив ЄС — чи він відкрив простір для більшої стратегічної ясності?
Р. Вітмен: Я помилявся — чесно, я думаю, що я був повністю неправий у цьому питанні. Озираючись назад, одним із найпомітніших успіхів зовнішньої політики ЄС, на мій погляд, стало те, як ЄС повівся щодо Брекзиту. Він проводив зовнішню політику щодо Великої Британії, як під час процесу виходу, так і після 2019 року, яка була дивовижно узгодженою, єдиною та успішною.
Це мене справді вразило. З одного боку, ЄС продемонстрував дивовижну здатність діяти колективно та рішуче щодо третьої країни. Але проблема в тому, що цей підхід — ця ясність, єдність і стратегічний напрямок — не був відтворений у його ширшій зовнішній політиці. Так ніби Брекзит виявив потенціал ЄС бути стратегічним і навіть безжальним за потреби, але цей урок не трансформувався у те, як він має справу з іншими гравцями у глобальному масштабі.
Певною мірою ефективність ЄС була спричинена тим, що уряд Великої Британії не впорався з ситуацією особливо добре. Але все ж відповідь ЄС вирізняється.
Щодо того, чи вплинув Брекзит на ширші зовнішньополітичні можливості ЄС щодо третіх країн, це складніше питання. І це складніше через Україну. Я насправді вважаю, що політика ЄС щодо України була б загалом такою самою, навіть якби Велика Британія залишалася членом. Деякі нюанси могли б відрізнятися, але загальний напрямок залишився б незмінним.
Це частково тому, що інші країни-члени піднялися та взяли на себе лідерські ролі щодо України та ширших питань зовнішньої політики. Отже, у цьому сенсі відхід Великої Британії не призвів до стратегічного вакууму, якого ми могли б очікувати. Втрата не була такою значною, як я колись боявся.
Насправді, в деяких аспектах я ставлю собі запитання, чи не була реакція ЄС на адміністрацію Трампа — як першу, так і, можливо, майбутню — більш цілісною за участі Великої Британії. Потрібно ще обдумати це питання, але така ймовірність виглядає цілком реальною.
О. Кандюк: Насамкінець, запитання, яке я завжди задаю: Які сценарії ви вважаєте правдоподібними для майбутнього відносин ЄС–Україна у коротко- та середньостроковій перспективі? Чи могли б ви окреслити три чи чотири варіанти, які ви вважаєте найбільш ймовірними?
Р. Вітмен: Дивовижно те, як ЄС зберігає єдність мети. Він не дуже добре впорався з країнами, що виступають окремо, але загалом узгодженість була примітною.
Я б сказав, що політика ЄС щодо України була успішною приблизно на 60%. Він спромігся на речі, які раніше вважав неможливими. Але ЄС продовжує зазнавати невдач у деяких сферах — особливо, досі купуючи російські вуглеводні, що досить важко зрозуміти багатьом стороннім спостерігачам. Він також був занадто обережним у просуванні інтеграції України в ЄС.
На мою думку, справжнє випробування полягає в тому, чи може ЄС вийти за межі бінарності [статусу] – член чи не член. З Україною не слід поводитися лише як з кандидатом або країною, що перебуває в процесі переходу. Ці категорії вибудовувалися з часом, але з Україною потрібно поводитися по-іншому, і стосунки з нею потрібно будувати по-іншому.
У цьому сенсі я дещо оптимістичний щодо спроможності ЄС — наприклад, у тому, як він поводиться з оборонно-промисловою співпрацею. Там з Україною поводяться як з особливим випадком, що абсолютно правильно. Але у інших сферах потрібна більша креативність.
Навіть політична мова має значення. У своїй публічній дипломатії ЄС завжди повинен посилатися на Україну як на частину власного майбутнього. Стратегічні комунікації мають постійно виражати, що ЄС та Україна є єдиним цілим. Це має стати звичним явищем. Якщо ЄС серйозно ставиться до своїх зобов’язань перед Україною, це послання має знаходити відображення у його мові.
Стратегічні комунікації слабші, ніж мали б бути. Те саме стосується готовності нести витрати на енергетичний перехід від Росії. На мій погляд, ці зусилля все ще занадто слабкі.
Співпраця в оборонно-промисловому секторі перевершила мої очікування. Водночас ЄС ще не почав серйозного внутрішнього обговорення щодо довгострокових ресурсів, необхідних для успішної інтеграції України. У цьому контексті я більш песимістичний. Прикладом може слугувати те, як було вирішено питання аграрної торгівлі. На мою думку, тут бракує стратегічного осмислення.
Тож моя коротка відповідь була б такою: змініть мову, змініть ресурсне забезпечення та встановіть видимі віхи, щоб показати, що цього разу розширення буде іншим — особливо для України. Ці елементи ще не на місці.
Я не вважаю, що політична підтримка України з боку ЄС зникне найближчим часом. Однак цілком можливі суттєві зміни в урядах країн-членів. Ми також не знаємо, як розгортатиметься ситуація в Росії, яка залишається непередбачуваним чинником. Якщо в Росії станеться зміна режиму, чи вплине це на стратегічні розрахунки ЄС щодо України?
Тому що у європейців немає довгострокового бачення щодо Росії. З зрозумілих причин — важко побудувати його для країни, яка розірвала європейський порядок безпеки. Але в якийсь момент, відповідно до ваших попередніх питань про ЄС та міжнародний порядок, ЄС потрібно буде запитати себе, чи включає його довгострокове бачення Росію в «нашому таборі».
Зараз це звучить далекоглядно — навіть божевільно — але це той вид стратегічного питання, яке ставить США, коли вони говорять про Гренландію, Канаду та Далеку Північ. За риторикою стоїть бачення того, як США хочуть сформувати ХХІ століття.
Якщо ЄС хоче реального міжнародного впливу, він має розглянути, де Росія вписується в його бачення. Це справжнє питання за правилами Чаттам-Хауса [для закритих дискусій], але це не добре для Європи, якщо Росія стане сателітом Китаю. Також не було б добре, якби вона стала, що є більш суперечливим, сателітом Сполучених Штатів — на що, здається, сподівається адміністрація Трампа. Жоден з цих сценаріїв не виграшний для ЄС.
Це може звучати спекулятивно, але це питання, яке заслуговує обговорення в закритих форматах. Це багатодесятилітня проблема і має потенціал порушити політику ЄС щодо України. Якщо Росія стане іншим видом стратегічного виклику, її майбутнє може почати обговорюватися в тому ж контексті, що й майбутнє України. Це може бути шкідливим для траєкторії України.
Зараз ми вирішуємо проблему Росії одним способом, але якщо характер проблеми зміниться, якщо Росія представлятиме інший вид проблеми в майбутньому, це може змінити те, як люди думають про ширший європейський та глобальний порядок.