Якщо Європа серйозно ставиться до власного захисту, їй потрібна Україна так само, як Україні потрібе

«Якщо Європа серйозно ставиться до власного захисту, їй потрібна Україна так само, як Україні потрібен ЄС»

Інтерв’ю з Євгеном Фінкелем

Євген Фінкель – професор міжнародних відносин імені Кеннета Г. Келлера у Школі передових міжнародних досліджень (SAIS) Університету Джонса Гопкінса. Його дослідження лежать на перетині політології та історії й зосереджені на тому, як інститути та індивіди реагують на екстремальні ситуації, включно з масовим насильством, крахом держави та швидкими політичними змінами. Його робота також досліджує політику історичної пам’яті, геноциду та довгострокові політичні наслідки насильницьких конфліктів у Східній Європі та за її межами.

Він є автором кількох впливових книг, зокрема Intent to Destroy: Russia’s Two-Hundred-Year Quest to Dominate Ukraine (Basic Books, 2024), Ordinary Jews: Choice and Survival during the Holocaust (Princeton University Press, 2017), Reform and Rebellion in Weak States (Cambridge University Press, 2020, разом із Скоттом Ґелбахом) та Bread and Autocracy: Food, Politics and Security in Putin’s Russia (Oxford University Press, 2023, разом із Джанеттою Азарієвою та Іцхаком М. Брудним). Його статті публікувалися в провідних журналах, таких як American Political Science Review, Journal of Politics, Comparative Political Studies та Comparative Politics, а також він регулярно публікує аналітичні матеріали для видань, включно з Foreign Affairs, The Washington Post та Los Angeles Times.

О. Кандюк: У вашій книзі Intent to Destroy… ви простежуєте історичну безперервність стратегій Росії щодо придушення України. Чому ці стратегії виявилися настільки стійкими протягом століть, незважаючи на зміни політичних режимів та міжнародного контексту?

Є. Фінкель: Є дві основні причини.

По-перше, ці стратегії є стійкими, тому що вони не стосуються режимів чи урядів. Вони стосуються того, як Росія сприймає саму себе, свою власну історію та хто належить до «російського світу» — як би цей термін не визначався. Саме тому це не про Путіна чи будь-який конкретний уряд.

Це про російську ідентичність: як росіяни розуміють, хто вони є. У цьому контексті не має великого значення, чи ти монархіст, консерватор або, певною мірою, навіть ліберал. Основне сприйняття залишається таким: українці та росіяни — один народ, Україна історично є частиною Росії, і тому Росія має право впливати на те, що робить Україна, хто є її лідерами та якими вони будуть.

Логіка політики випливає з ідеї: що ми – єдиний народ — росіяни та українці — брати. Росіяни, українці та білоруси розглядаються як три гілки одного російського народу, але росіяни, звичайно, на верхівці, тоді як українці — молодші брати.

Чимало російських політик у підсумку зводяться до одного й того самого питання: ким ви себе вважаєте, що наважуєтеся діяти без нашого дозволу? Це залишалося незмінним протягом приблизно двохсот років, тому що розуміння того, що таке Росія і де починається її історія — а саме у Києві — не змінилося. Російські уряди, незалежно від типу режиму, не намагалися розповісти своєму народові іншу історію про те, що таке Росія і що таке Україна.

Це ідентичнісний компонент. Є також базовий компонент безпеки, який також не змінився. Геополітична географія Європи залишається тією ж самою. Росіяни так само насторожено ставляться до Заходу сьогодні, як і в минулому, і вони також насторожено ставляться до того, щоб демократія проникла в Росію через Україну та українців, так само як це було двісті років тому.

Отже, ця історія є стійкою, тому що наратив про те, що таке Росія, не змінився, і базові структурні реалії також не змінилися. На мою думку, не має великого значення, хто прийде після Путіна. Поки зберігається розуміння, що російська історія починається в Києві, що росіяни та українці — один народ, а українська — лише регіональний діалект російської, наступний уряд, ймовірно, матиме подібне ставлення. Це не обов’язково означає, що вони знову спробують вторгнутися в Україну, але основне сприйняття того, що таке Україна, ймовірно, залишиться незмінним.

О. Кандюк: За вашим аналізом, чому російська політична еліта сприймає українську незалежність не лише як геополітичний виклик, а як екзистенційну загрозу самій ідеї «російської держави»?

Є. Фінкель: Я не думаю, що це насамперед про геополітику. Питання безпеки, безумовно, існують, але вони другорядні порівняно з ідентичнісними уявленнями про те, що ця земля це Росія і має бути Росією.

З цієї перспективи ті, хто думає інакше, не є українцями, тому що Україна у цьому світогляді — вигадка. Вони просто погані росіяни з промитими мізками. І завдання, з цієї точки зору, — промити їм мізки назад, щоб вони повірили, що вони росіяни, незалежно від того, скільки з них буде вбито у процесі.

Отже, це переважно про ідентичність і про розуміння того, що таке Росія. З цієї точки зору Росія є неповною — майже скаліченою — без контролю над Україною. Це не обов’язково означає формальне включення України до Росії, але принаймні домінування над процесами, що там відбуваються.

Наприклад, російські еліти, ймовірно, не були б дуже задоволені, якби Україна стала чимось на кшталт другої Білорусі, але вони могли б це прийняти, поки знали, що контролюють ситуацію. Але повністю незалежна Україна — це те, чого вони не можуть дозволити.

О. Кандюк: Ви стверджуєте, що українська політична суб’єктність підриває не лише російський вплив, а й самі основи російського імперського проекту. Чи можливо уявити європейську стратегію щодо Росії, яка не намагалася б «пом’якшити» цей конфлікт ідентичностей, а натомість приймала його структурний характер і будувала політику навколо довгострокового співіснування з таким суперником?

Є. Фінкель: Я не думаю, що Європі варто «виправляти» Росію. Європейці не можуть це зробити і не повинні намагатися. Будь-які зміни повинні виходити з самої Росії.

Європейці можуть, перш за все, усвідомити, що цей конфлікт не про конкретний шматок території. Він про бажання Росії повного контролю над Україною. Тому половинчасті заходи та компроміси навряд чи принесуть великий результат.

Зрештою, росіяни не пов’язують витоки своєї історії з Луганськом чи Донецьком. Вони ведуть її від Києва — і хочуть привласнити всю цю спадщину. Усвідомлення цього є першим кроком.

По-друге, європейці можуть допомогти Україні отримати необхідні інструменти для того, щоб протистояти цій ситуації доти, поки Росія не змінить свій наратив. Вони також можуть використати наявні ресурси, щоб змусити Росію протистояти цьому наративу.

Наприклад, я вже довго стверджую, що санкції не слід скасовувати, поки Росія не змінить риторику та, наприклад, шкільну програму. Мене менше хвилює кількість військ, розмір демілітаризованих зон чи інші технічні угоди. Поки російські школи продовжують навчати дітей, що Росія починається в Києві, що Київ — матір усіх російських міст, а України не існує, санкції мають залишатися.

Це не повністю змінить поведінку Росії, але принаймні Європа матиме інструменти, які можуть стимулювати рух у правильному напрямку. Європа не може «виправити» Росію.

О. Кандюк: Але чи бачите ви ознаки того, що Європа рухається в цьому напрямку?

Є. Фінкель: Я вважаю, що зміни відбуваються поступово. З часом усе більше людей усвідомлюють, що стоїть за цією війною та за російською одержимістю Україною.

У 2014 році, багато європейців казали: це все через Крим або через Донбас. Вони стверджували, що там говорять російською, тому Україна просто повинна віддати ці території Росії та рухатися далі.

Але з часом люди все більше усвідомлюють, що це не про територію чи конкретні питання безпеки. Це потребує часу, але Європа рухається в цьому напрямку, або, принаймні, я на це сподіваюся.

О. Кандюк: У своїй статті Why Ukraine Is Not Russia ви пов’язуєте відмінності у гегемонній національній ідентичності з демократичним шляхом України та авторитарним — Росії. Які елементи української ідентичності, на вашу думку, були найвизначальнішими для стійкості української демократії, особливо після 2014 та 2022 років?

Є. Фінкель: Коли йшлося про побудову пострадянських політичних систем, демократи та ліберали в Україні мали насправді легший шлях, ніж їхні колеги в Росії. Українські демократи могли сказати: чим би не була Росія, ми не такі, і тому хочемо побудувати щось інше.

Вони могли відкинути росієцентричний історичний наратив і натомість орієнтуватися на Захід — на Польщу, на Чехію. Якщо, як ми обидва, ви походили з колишніх австро-угорських частин України, ви могли дивитися на Відень, пити каву так, ніби іншого напою не існує, і культивувати певну габсбурзьку ностальгію.

Звичайно, я не хочу романтизувати цю габсбурзьку міфологію. Не всі у Галичині чи Буковині є ліберальними демократами. Але, принаймні, було можливо побудувати іншу історію того, ким є українці — орієнтовану на Захід і демократичний світ, і сказати: «Ми насправді не Російська імперія і не СРСР».

Російські демократи не мали такої розкоші. Вони не могли сказати, що вони не росіяни і що російська історія — не те, ким вони є. Вони мусили працювати в межах наративу, який містив величезний автократичний політичний тягар.

Це був один фактор, який допоміг Україні залишатися більш демократичною.

Іншим фактором було те, що країна була настільки розділена, що жодна група не мала достатньої сили, щоб повністю захопити уряд. Лукан Вей називає це «плюралізмом за замовчуванням». Жоден актор не мав достатньої влади, щоб повністю зруйнувати демократію.

Якщо подивитися на українських президентів з 1991 року, можна побачити закономірність: західняк, східняк, західняк, східняк і так далі. Звісно, ця спрощена картина — Львів проти Донецька, Галичина проти Донбасу — була частково карикатурою. З часом політичні ідентичності зближувалися до чогось на кшталт умовної Вінниці — аморфної центральноукраїнської ідентичності, не надто сильно галичанської чи російської, але здатної відкинути російську авторитарну модель.

Ці два ключові елементи діяли до 2014 року: наявність альтернативних, про-західних наративів і політична система, в якій жоден актор не мав достатньої сили, щоб зруйнувати плюралізм.

Потім настав 2014 рік. Анексія Криму та війна на Донбасі радикально змінили ситуацію. Найбільш проросійські регіони більше не були повністю інтегровані в українську політику, і навіть для багатьох із тих, хто раніше виступав за зближення з Росією, російська агресія стала особистою образою. Після 2014 року рух України на Захід став майже неминучим.

Тим не менше, Україна не має гарантованої демократичної стабільності. Війна ніколи не є корисною для демократії. Період після війни буде надзвичайно небезпечним для українських інституцій, просто тому що війни глибоко трансформують суспільства.

Отже, українська демократія не є повністю захищеною. Але після 2014 року її підвалини значно зміцніли — значною мірою тому, що Росія уособлювала автократичну модель, тоді як Україна прагнула стати всім тим, чим Росія не є.

О. Кандюк: Так, але ми все ще можемо стати анти-російською автократією.

Є. Фінкель: Так, це, звичайно, є ризиком. Я не думаю, що це станеться. В кінцевому підсумку все залежить від того, як закінчиться війна.

Існує можливий сценарій, за якого держава та її інститути зазнають колапсу, і сили з обох сторін захоплять країну — або крайні праві українські націоналісти, або проросійські актори. Ці сили існують, але я не переоцінював би їхню силу.

Ризик є, але я не бачу, щоб будь-яка з цих груп була здатна зруйнувати українську демократію. Протягом останніх двадцяти років щоразу, коли хтось намагався підірвати українську демократію, сотні тисяч людей поверталися на Майдан, щоб протестувати.

О. Кандюк: Ви писали, що українське суспільство стало справді консолідованим. На вашу думку, що стало ключовим драйвером цієї консолідації і наскільки російська агресія прискорила формування української політичної нації?

Є. Фінкель: Я б не сказав, що українське суспільство повністю консолідоване. Регіональні та мовні розбіжності все ще існують, але вони стали набагато менш політично значущими, ніж раніше.

До приблизно 2010–2011 років Україну можна було досить легко описати як розділену країну. Це більше не відповідає дійсності. Україна сформувала базову громадянську ідентичність, орієнтовану на громадянство та політичну відданість українській державі, що стало важливішим за мовні чи регіональні відмінності.

Російська агресія відіграла важливу роль у цій трансформації, адже зробила проросійські орієнтації політично неприйнятними для значної частини суспільства.
Війна також породжує класичний ефект «згуртування навколо прапора». Спільна служба у війську зменшує регіональні поділи. Те, звідки саме людина походить – із Півдня, Сходу чи Заходу, – стає менш важливим, коли всі воюють в одній війні.

Важливу роль відіграли й переміщення населення. Після 2014 року російську мову на вулицях Львова можна було почути значно частіше й без будь‑якої полеміки, адже люди розуміли, що це біженці з Донбасу. До 2014 року неформальне «мовне регулювання» у публічному просторі було набагато більш поширеним.

Нарешті, свою роль відіграє час. Україна вже понад тридцять років є незалежною. Кілька поколінь виросли без будь‑якого досвіду життя в іншій державі. Для молодших поколінь Радянський Союз – це не наддержава, що запускала людей у космос, а далеке минуле, пов’язане з дефіцитом і чергами за хлібом. Ті, хто народився в незалежній Україні, просто не знають іншої країни.

О. Кандюк: Якщо застосувати цю перспективу до Європейського Союзу, чи може війна в Україні призвести до глибшої консолідації або політичної інтеграції самого ЄС, можливо, сприяючи виникненню потужнішої «гегемонної» європейської ідентичності?

Є. Фінкель: Можливо, хоча я не претендую на глибоку експертизу з питань ЄС.

Ми бачимо зростання усвідомлення того, що Росія є серйозною загрозою безпеці. Це сприйняття вже не обмежується країнами Східної Європи – такими, як Польща, Чехія чи країни Балтії. Воно дедалі більше охоплює держави на кшталт Швеції та Фінляндії, а найголовніше – Німеччину та Францію.

Південна Європа – Іспанія чи Португалія, наприклад, – може сприймати цю загрозу дещо інакше, але серед політичних еліт європейського «ядра» формується дедалі ширший консенсус.

Це посилює тиск на користь більшої інтеграції та переозброєння. Європейці дедалі чіткіше усвідомлюють, що мають переосмислити політику безпеки, особливо з огляду на те, що Сполучені Штати або відходять від Європи, або займаються речами, які ставлять ЄС у небезпеку, або навіть безпосередньо загрожують йому – як це було у випадку з Гренландією.

Водночас існують контртенденції до дезінтеграції, зокрема з огляду на зростання впливу правих партій. Віктор Орбан або Фіцо у Словаччині не зникнуть найближчим часом, і доки такі лідери лишаються впливовими, глибша інтеграція буде складною.

Є також парадокс у тому, що багато хто підтримує зміцнення військових спроможностей Європи – приміром, розширення збройних сил і оборонної промисловості Німеччини. Але виникає запитання: що буде, якщо до влади прийде партія на кшталт AfD? Чи почуватимуться європейці комфортно із сильно мілітаризованою Німеччиною під таким керівництвом?

Отже, ми маємо справу з моментом кризи. Європа намагається зрозуміти, як реагувати, і подальший розвиток подій може піти кількома шляхами. Більша інтеграція – цілком реальна можливість, але далеко не єдина.

О. Кандюк: Як ви оцінюєте аргумент, що перемога України та успішна інтеграція до ЄС можуть стати «точкою неповернення» не лише для України, а й для Росії – змусивши її фундаментально переосмислити власну ідентичність і навіть відмовитися від імперської моделі?

Є. Фінкель: Не думаю, що інтеграція України до ЄС – чи навіть членство в НАТО – стане настільки вирішальною переломною точкою.

Ми маємо справу не з «м’якою» ідентичністю чи «м’якою» безпекою, а з дуже жорсткими реаліями безпеки, і ми знаємо, що сам ЄС не в змозі повністю їх гарантувати. Незалежно від того, буде Україна в ЄС та НАТО чи поза ними, їй усе одно доведеться значною мірою покладатися на власні сили.

Ми також знаємо, що членство в ЄС не гарантує захисту від демократичного відкату або навіть повернення до автократії. Я щойно згадав Віктора Орбана, а до цього – приклад Польщі, хоча наразі там ситуація вже змінилася. Ідея про те, що членство в ЄС автоматично забезпечує демократичну консолідацію, здебільшого є ілюзією, поширеною передусім серед людей у Брюсселі. Здається, багато хто вже відмовився від цього припущення.

Водночас членство України в ЄС буде абсолютно необхідним для її економічної реконструкції, а також для довгострокової стабільності й розвитку після війни. Тут сумнівів немає. Воно буде дуже важливим і для самого ЄС, якщо той справді прагне перетворитися з «м’якої сили» на «жорстку силу». Україна принесе значний військовий потенціал, практичний досвід та здатність ефективно діяти у сфері оборони.

Отже, якщо Європа серйозно ставиться до власного захисту, їй Україна потрібна не менше, ніж Україні потрібен ЄС.

Проте я не думаю, що це фундаментально змінить російське мислення. Членство України в ЄС не завадить Росії намагатися підривати українську державність тими самими методами, які вона застосовує щодо інших європейських країн – через купівлю політиків, маніпуляції, хабарництво та дезінформацію.

Росія вже робила це в кількох державах – членах ЄС і, ймовірно, продовжуватиме робити це щодо України. Якщо Україна стане частиною ЄС, цей аспект не зміниться.

Те, що справді може змінити російське мислення, – це усвідомлення того, що Україна для них втрачена повністю й безповоротно. Ідеться не про формальний вступ до ЄС, а про поразку Росії на полі бою. Принаймні російське керівництво має зрозуміти, що ціна спроб захопити Україну силою є надто високою.

У цьому сенсі я дещо скептично ставлюся до «магічної» трансформаційної сили членства в ЄС. Не те, щоб я був проти нього – я цілком підтримую вступ України до ЄС, – але це не чарівна паличка, яка все змінить.

О. Кандюк: У ваших працях про історичну політику ви показуєте, як пам’ять використовується як інструмент зовнішньої політики. Чи можна розглядати спроби Росії нав’язати власне тлумачення української історії на міжнародній арені як форму «експортованої історичної політики»? І як ЄС може виробити власну відповідь, не вдаючись до пропаганди?

Є. Фінкель: Так, абсолютно. Саме це Росія й робить. Тамтешні історики часто функціонують як бюрократи або як особи, тісно пов’язані з державою. Незалежне історичне письмо, особливо на політично чутливі теми, у Росії практично не існує. Ті, хто намагається цим займатися, змушені замовкнути або емігрувати.

Ми бачимо, як уся державна машина стоїть за цими зусиллями: впровадження шкільних підручників, координація міжнародної риторики та ширша кампанія з просування певного історичного наративу. Історично Росія досягала у цьому доволі великого успіху.

Про це свідчить, зокрема, те, що ще зовсім недавно у багатьох людей на Заході існувало неявне переконання, що Україна фактично була частиною Росії, що українці – це просто росіяни, а саму Україну важко сприймати як окремий суб’єкт. Навіть сьогодні можна зустріти освічених людей та науковців, які майже взаємозамінно використовують терміни «Росія» та «Радянський Союз». І це продовжувало відбуватися ще у 2020‑му й навіть у 2026 році.

Отже, Росія справді була успішною у розмиванні понять і створенні враження, що цей регіон або є Росією, або «має» бути Росією – культурно, історично, ментально.

Що з цим можна зробити? Перший крок очевидний – говорити про Україну як про незалежну країну зі своїм народом і культурою. Нині спостерігаємо справжній бум на тексти й дискусії про Україну та її історію – як усередині академічного середовища, так і поза ним.

Але це довгий процес. Потрібні роки, щоб змінити усталене сприйняття. Водночас зміни вже відбуваються. До повномасштабного вторгнення опитування у США показували, що лише близько третини американців могли знайти Україну на мапі. Сьогодні ж більшість здатна показати на карту й сказати: це – Україна. Рівень обізнаності зростає.

Інтелектуалам та науковцям варто й надалі висвітлювати українську тематику, навіть коли аудиторія відчуває втому. Україну необхідно утримувати в публічному та академічному порядку денному. В країнах, де система вищої освіти тісно пов’язана з державою або сильно залежить від державного фінансування, уряди слід заохочувати інвестувати в українські студії або принаймні розглядати Україну як самостійний об’єкт дослідження, а не підпорядковувати її російським чи пострадянським студіям.

У США це також потребує філантропічної підтримки – фінансування інститутів, кафедр, стипендій і наукових програм, присвячених вивченню України.

До недавнього часу практично єдиним великим центром українських студій у США був Гарвардський український дослідницький інститут при Гарвардському університеті. Очевидно, що цього недостатньо, особливо якщо зважати на численні російські дослідницькі центри, які нерідко «включають» Україну у власні рамки.

Отже, єдиний реальний шлях – продовжувати говорити й писати про Україну та забезпечувати її видимість в академічних і публічних дебатах. Швидких рішень тут немає. Це тривалий процес, який розтягнеться на багато років.

О. Кандюк: У вашій статті про «втрачений геноцид» ви показуєте, як політика пам’яті може ефективно стирати з міжнародної свідомості певні епізоди масового насильства. Які інституційні та культурні механізми, на вашу думку, потрібні сьогодні, аби війна проти України через п’ятдесят років не зазнала долі таких «втрачених геноцидів»?

Є. Фінкель: Стаття, яку ви згадали, була спробою зрозуміти, як різні країни колишнього Радянського Союзу та комуністичної Європи опрацьовують болісний історичний досвід і як вони будують відповідні наративи. Багато держав намагаються визначити власні страждання як геноцид, незалежно від масштабу чи конкретних історичних обставин.

Йдеться як про Голокост і Голодомор, що забрали мільйони життів, так і про, скажімо, масове вбивство азербайджанців під час війни в Нагірному Карабаху, коли загинуло близько чотирьох сотень людей, але це теж нерідко подається як геноцид.

Україна є гарним прикладом різних підходів до історичної пам’яті. Колись Голодомор був майже невідомим навіть усередині країни, але з часом держава змогла зробити його центральним елементом національної ідентичності. Одна з причин полягає в тому, що страждання, яке він символізує, має інклюзивний характер: воно не було політично розділовим і не протиставляло одну область чи групу іншій. Згодом цей наратив став широко прийнятим.

Росія відреагувала на таке тлумачення різко й досі почувається щодо нього вкрай некомфортно. Попри це, Україні вдалося інтегрувати трагедію 1930‑х років у свою національну пам’ять.

Паралельно тривала спроба вибудувати історичну пам’ять навколо Організації українських націоналістів та Української повстанської армії. Цей наратив виявився значно більш конфліктним. Частина суспільства і політичної еліти прагнула їхньої героїзації, інша – категорично цьому опиралася. Внаслідок цього пам’ять про ОУН і УПА довгий час залишалася переважно регіональним явищем, насамперед західноукраїнським. Через нинішню війну цей наратив географічно розширюється, але досі не набув повністю загальнонаціонального характеру.

Що стосується увічнення пам’яті про сучасну війну, найважливішим завданням держави буде не допустити регіоналізації цього наративу. Пам’ять про війну має залишатися інклюзивною і репрезентувати її як досвід, спільний для всіх українців – незалежно від регіону проживання й ролі у воєнний час.

Найгірший можливий підхід – заохочувати конкуренцію наративів на кшталт «ми страждали більше, ніж ви» або «ми воювали, поки ви сиділи в кав’ярнях і нічого не робили». Це політизувало б пам’ять і перетворювало її на предмет гострого політичного конфлікту.

Сподіваюся, цього вдасться уникнути – і це цілком реально. Хоча страждання територіально розподілені нерівномірно, війна так чи інакше зачіпає всіх. Найефективніший спосіб вшанування – будувати наратив, що включає всі регіони та всі групи в Україні як частину спільного національного досвіду.

Під час війни суспільство зазвичай залишається згуртованим. Але після її завершення дебати й взаємні претензії неминуче з’являться – так стається практично після кожної війни. Вирішальним стане те, як уряд і суспільство реагуватимуть: зосередяться на інклюзивній пам’яті чи повернуться до старих образ.

О. Кандюк: Якщо застосувати вашу концепцію «ефекту фенікса репресій» до українського контексту, чи можемо говорити не лише про суспільний ефект фенікса, а й про ефект на рівні держави – коли держава виходить із війни більш здатною до мобілізації та використання сили? Наскільки така трансформація сумісна з європейським політичним проєктом, до якого прагне приєднатися Україна?

Є. Фінкель: Це дуже масштабне запитання.

Війна – жахливий досвід, і в короткостроковій перспективі вона рідко зміцнює демократію чи лібералізм. Але війна справді збільшує спроможності держави. Якщо держава виживає, війна робить її сильнішою.

Якщо Україні вдасться вийти з цієї війни більш‑менш цілісною, єдиною й незалежною – тобто не опинившись під контролем Росії чи її проксі, – українська держава, ймовірно, стане значно потужнішою та спроможнішою.

Водночас вона буде глибоко травмованою та, ймовірно, більш відкритою до правих сил і націоналізму. Це завжди двосічний процес. Усе залежатиме від того, як і коли закінчиться війна.

Якщо Україна збереже територіальну цілісність і зрештою приєднається до ЄС, вона, найімовірніше, матиме найпотужнішу та найбільш боєздатну армію в Європі. Вона також володітиме однією з найінноваційніших оборонних промисловостей – особливо у сферах дронів, радіоелектронної боротьби та інших швидкозмінних військових технологій.

Те, як Європа розпорядиться цим потенціалом, залежатиме від самого ЄС. Якщо європейці серйозно налаштовані на створення ефективних колективних оборонних спроможностей, Україна може стати ключовим двигуном європейського оборонного виробництва, військових інновацій та підготовки.

Однак це вимагатиме політичної волі з боку Європи. Самі європейці мають бути зацікавлені у розвитку цих спроможностей.

О. Кандюк: І нарешті, повертаючись до того, з чого ми починали: якщо прагнення ліквідувати українську політичну суб’єктність виявилося структурно стійким протягом століть, чи не потребує це фундаментального переосмислення поняття «мирного врегулювання» в європейській дипломатії у стосунках із Росією?

Є. Фінкель: Так, безумовно.

Після 1991 року панували оптимізм і значною мірою бажання видати бажане за дійсне. Дуже небагато хто був готовий серйозно займатися глибшими питаннями ідентичності й історичних наративів. Деякі дослідники попереджали про небезпеку так званої «Веймарської Росії» і можливий підйом російського націоналізму, але вони становили меншість і здебільшого лишалися поза основним дискурсом.

Домінантний фокус зосереджувався на інституціях, економічних реформах та інтеграції. Дискусії про ідентичність, історичну пам’ять та імперські наративи переважно відкидалися як другорядні. Це нехтування виявилося небезпечним.
Якщо Росія залишатиметься такою, якою вона є сьогодні, європейцям доведеться навчитися співіснувати з державою, яка є набагато більш націоналістичною, значно сильніше одержимою історією, ідентичністю та імперськими амбіціями, ніж багато хто у Європі був готовий визнати.

Наразі Європа ще не повністю усвідомила, як упоратися з цією реальністю. Однією з неявних стратегій довгий час було сприйняття України як буфера або форпосту, який захищає решту Європи. Поки Росія зосереджена на Україні, загроза для країн Балтії, Фінляндії чи Польщі сприймалася як дещо менш гостра.

Але після завершення війни європейцям доведеться подивитися на ширшу проблему: як взаємодіяти з великою, націоналістичною, експансіоністською, насильницькою та ядерно озброєною державою.

Легких рішень я не бачу. Найочевидніша відповідь – зміцнення європейських колективних оборонних спроможностей. Проте це вимагатиме фундаментальної зміни мислення в Європі – не лише в Берліні, а й у таких столицях, як Рим, Мадрид чи Будапешт.

І ця зміна ще не відбулася повною мірою.