Ви можете розраховувати лише на себе. Це єдина найважливіша порада, яку я міг би запропонувати

«Ви можете розраховувати лише на себе. Це єдина найважливіша порада, яку я міг би запропонувати. Це означає будувати внутрішню згуртованість, розвивати внутрішній потенціал і спроможності, стимулювати внутрішні інновації. Тому що зрештою ніхто інший цього за вас не зробить».

Інтерв’ю з Йосипом Глаурдічем

Професор Йосип Глаурдіч –  провідний науковець у галузі порівняльної політики, постконфліктної демократизації та європейської інтеграції, з регіональним фокусом на Південно-Східну Європу та посткомуністичний простір. Він працює в Університеті Люксембургу, де обіймає посаду професора політичних наук, і здобув міжнародне визнання за свої дослідження політичних наслідків війни, перехідного правосуддя та динаміки демократичного розвитку після збройних конфліктів. Його наукова робота пропонує глибоке емпіричне й теоретичне розуміння того, як війна, пам’ять і державні інститути формують електоральну конкуренцію та політичну поведінку.

Професор Глаурдіч був керівником проєкту Electoral Legacies of War (ELWar), що фінансувався Європейською дослідницькою радою (ERC) і досліджував, як досвід війни впливає на політичні вподобання та інститути в повоєнних суспільствах. Він –  автор високо оціненої книги The Hour of Europe: Western Powers and the Breakup of Yugoslavia (видавництво Єльського університету), яка стала знаковим дослідженням західної дипломатії під час розпаду Югославії. Його наукові статті публікувалися в провідних журналах, таких як Party Politics, Journal of Conflict Resolution та East European Politics, де він аналізує перетини націоналізму, правосуддя й демократизації.

Окрім академічної діяльності, професор Глаурдіч є впливовим голосом у міжнародних дебатах щодо майбутнього Європи та демократичної стійкості постконфліктних держав. Він обіймав стипендії й дослідницькі посади в низці інституцій, зокрема в Кембриджському університеті, де був науковим співробітником коледжу Клер, а також регулярно надає експертні аналітичні оцінки як у науковому, так і в політико-аналітичному середовищі. Через свої дослідження, публікації та публічну активність професор Глаурдіч значною мірою вплинув на академічне й політичне розуміння тривалого впливу конфліктів на демократичне управління в Південно-Східній Європі та за її межами.

О. Кандюк: У книзі The Hour of Europe ви показуєте, як західні держави мимоволі прискорили розпад Югославії. Які паралелі ви бачите з реакцією Заходу на російську агресію проти України після 2014 року?

Й. Глаурдіч:  Насправді таких паралелей чимало.

Передусім –  це глибоко вкорінена звичка видавати бажане за дійсне. Маємо справу з очевидною й наполегливою нездатністю складного об’єднання –  а Європейський Союз саме такий –  подивитися реальності в очі. Це добре видно і сьогодні, зокрема в тому, як Європа оцінює політику США. Багато хто тут досі не хоче або не здатен повністю визнати, що ми більше не обов’язково союзники. Наші інтереси можуть збігатися в окремих сферах, але не завжди.

І в такому складному утворенні, зрозуміло, важко сформулювати чітке лідерство. Існують внутрішні балансування, стримування і противаги, численні ігри – між державами-членами, у межах національних політик, а також на міжнародному рівні. Прогрес залежить від того, чи знайдеться хтось, хто зможе назвати речі своїми іменами – сказати, що Росія провадить цілеспрямовану політику з конкретними цілями. У випадку з Югославією така ж сама ясність була необхідна: потрібно було визнати, що Мілошевич мав чітку політичну стратегію, яка підживлювала конфлікт, і що припинення кровопролиття вимагало прямої відповіді на цю стратегію.

Натомість ми часто бачимо політичне дрейфування – переконання, що, можливо, якщо просто втримувати якомога довше статус-кво, ситуація не погіршиться. Це – одна з очевидних паралелей.

Є й інший аспект, менш характерний для українсько-російського випадку, але все ж присутній: базова ідея про те, що, можливо, не так уже й нерозумно, коли регіональна держава прагне «контролювати» своє безпосереднє оточення. Багато хто не озвучує це прямо, коли мова заходить про Україну, але чимало все ще поділяє точку зору, що Україна – це, фактично, «задній двір» Росії – або «передній». З такої перспективи здається природним, що Росія буде більше зацікавлена в Україні, ніж ми.

Міршаймер та інші висловлюються про це відкрито, але навіть окрім них достатньо людей, які в це щиро вірять. Що, мовляв, Україна для Росії важливіша, ніж для нас –  тож не дивно, що вона намагається домінувати. Бо саме так і поводяться великі держави.

Ту саму логіку ми бачили і на Балканах. Навіть сьогодні багато хто все ще вважає, що Сербія –  головний гравець у регіоні, а отже, через наявність сербів у сусідніх країнах, ми повинні «тримати Белград у грі» і враховувати його інтереси. У цьому постійно присутній струмінь реалізму або realpolitik, який легітимізує ідею «привілейованої сфери впливу» для регіональних держав.

Але справжня проблема полягає в тому, що ми надто часто уникаємо прямого зіткнення з цими реаліями. Якщо ситуація насправді саме така — і якщо ці наслідки не є для нас прийнятними, — тоді постає ключове запитання: що саме ми маємо зробити, аби їх уникнути? І на це запитання майже ніколи не дається відповідь.

О. Кандюк: Однією з головних претензій до ЄС у контексті югославських війн була запізніла реакція і відсутність узгодженої стратегії до моменту ескалації. На вашу думку, наскільки добре ЄС і НАТО засвоїли цей урок у випадку з Україною –  особливо після повномасштабного вторгнення у 2022 році?

Й. Глаурдіч:  Так, певні зміни відбулися, але вони постійно ставляться під сумнів –  ви, мабуть, самі це помітили.

Згадайте операцію Allied Force – інтервенцію НАТО проти Мілошевича в Косово. Це була пряма реакція на події в Боснії та Сребрениці. Але потім були Афганістан, Ірак, а згодом Арабська весна, Лівія, Сирія – і все це кардинально змінило атмосферу. Особливо в США, але також у Європі. Зовнішньополітичні еліти почали доходити висновку, що, можливо, Косово не є моделлю для наслідування. Що, можливо, це був виняток. Що це, зрештою, не працює.

А потім настав лютий 2022 року, і реакція була стрімкою. Ми майже одразу почули промову про Zeitenwende. Але дуже швидко постало запитання: що це означає на практиці? До чого ми насправді готові зобов’язатися? І тепер ви бачите, як по всьому політичному спектру – і не лише серед популістів праворуч – лунають сумніви: а чи справді нам потрібно заходити так далеко? А чи справді нам потрібно витрачати 3.5%, 4%, 5% ВВП? Чи є це єдиним можливим шляхом?

Отже, так – сьогодні більше усвідомлення того, що путінська Росія становить системну і стратегічну загрозу європейській безпеці. Але ця ясність поступово зникає. З часом відчуття терміновості слабшає.

Якби мені довелося умовно виразити це в цифрах – лише для ілюстрації – то навесні чи влітку 2022 року рівень усвідомлення загрози був, скажімо, 90 зі 100. А зараз, мабуть, десь 77. А повинен бути 100. Ці цифри символічні, звісно, але вони передають реальну тенденцію: втрату стратегічного фокусу з часом.

О. Кандюк: Провал ЄС на Балканах значною мірою був провалом у сфері безпеки. Як досвід югославських воєн та нинішня війна в Україні мають вплинути на дебати про стратегічну автономію ЄС у сфері оборони й безпеки? Чи є сьогоднішня реакція достатньою відповіддю на непередбачуваність США та загрозу з боку Росії?

Й. Глаурдіч:  Ні, однозначно ні. Те, що ми бачимо зараз, – це, по суті, продовження короткострокового мислення. Бажання не стикатися з глибинними структурними наслідками війни. ЄС фактично сприяє затяжній війні на виснаження в Україні – і багато хто, здається, вже змирився з тим, що це неминуче. Для мене це вражаюче. Бо немає нічого неминучого в цій ситуації – нічого з цього не визначене наперед. Кожна політична конструкція і кожна реакція – це людський витвір, а отже, їх можна змінити.

Ідея про те, що ми повинні просто прийняти цю війну як довготривалу патову ситуацію – це не лише фаталізм, це ще й політично та стратегічно безвідповідально.

Цей тип реакції – пасивне прийняття “як воно є” – сам по собі є перешкодою. Так, за умов нинішньої політики, війна на виснаження справді виглядає найбільш вірогідним сценарієм. Але це не необхідність. Це – вибір, нехай і зроблений шляхом бездіяльності. І в довгостроковій перспективі він значно дорожчий – для України, для ЄС і для європейської безпеки загалом.

О. Кандюк: Але на відміну від югославських війн, ЄС продемонстрував надзвичайну єдність у відповідь на повномасштабне вторгнення Росії. Хіба це не свідчить про бодай часткову зміну у сприйнятті загроз або про засвоєні уроки? Чи можна вважати цю єдність сталою?

Й. Глаурдіч: Так, потрібно визнати – у 2022 році реакція була сильною й єдиною. Засудження вторгнення прозвучало однозначно з усіх політичних таборів. Але нам також варто зрозуміти, якою була природа цієї єдності. Це була моральна й політична реакція – «це неправильно», «це неприйнятно». Це, безумовно, важливо, але це не те саме, що стратегічна відданість обороні України або переосмисленню архітектури безпеки Європи у справжньому сенсі.

Якщо ви запитаєте сьогодні людей у Південно-Східній Європі, багато з них скажуть вам: «Якби ми тоді отримали таку підтримку, як Україна зараз, війни на Балканах могли б закінчитися вже у 1991 чи 1992 році – можливо, без Сребрениці, без Дейтона». І, можливо, вони мають рацію. Отже, певні висновки, безумовно, було зроблено – але це навчання залишається фрагментарним і нерівномірним.

Більше того, сам інституційний шаблон, який Захід зрештою нав’язав Боснії –  Дейтонську угоду – було сформовано певним мисленням, яке тоді домінувало у Вашингтоні. Його сутність полягала в тому, щоб інституціоналізувати глухий кут. І наслідки цієї логіки видно й донині: Боснія і Герцеговина паралізована за задумом. Політичну систему було побудовано не для розв’язання конфлікту, а для його замороження.

І саме в цьому – найбільша небезпека для України. У багатьох європейських столицях, якби з’явилася така можливість, одразу погодилися б на «дейтонський сценарій» для України. Якби можна було натиснути кнопку, завершити війну, формалізувавши територіальну окупацію і заморозивши конфлікт – вони б це зробили без жодних вагань. Вони б охоче проміняли український суверенітет на «стабільність» і перейшли б до інших пріоритетів.

О. Кандюк: З огляду на югославський досвід та сьогоднішні виклики в Україні й на Західних Балканах, чи не повторює ЄС старих помилок – вимагаючи політичної обумовності без чіткої стратегії інтеграції складних постконфліктних суспільств і не пропонуючи достатніх «проміжних» стимулів? Як можна зробити процес більш ефективним і безпечним?

Й. Глаурдіч: Абсолютно так. ЄС дуже погано впорався із ситуацією на Західних Балканах – і це широко визнається. Основна проблема полягає в підході до Сербії. Сербія і досі лишається головним дестабілізуючим чинником у регіоні – в Косові, у Чорногорії, в Боснії і Герцеговині. І все ж ключові фігури в Брюсселі й надалі потурають Белграду. Такі лідери, як Урсула фон дер Ляєн, здається, цілком комфортно почуваються, підтримуючи режим Вучича – попри його дедалі авторитарнішу політику та регіональну деструктивність.

Припущення, що прогрес у регіоні залежить від того, щоб «тримати Сербію в грі», є глибоко хибним. Воно ґрунтується на формі історичного релятивізму, яка вже межує з запереченням – виправдовуючи сербський обструкціонізм аргументом, що серби нібито стали колективними жертвами розпаду Югославії. Ніби головна проблема полягає в тому, що «в них відібрали Косово» чи «розвалили Югославію». Це абсурд. Це ігнорує факт спроби геноциду в Косово та спланованих кампаній етнічних чисток. Але логіка «не повторювати Версаль» і далі живе. Хоча це не Версаль – це Друга світова війна. І виходить, що ви, по суті, пропонуєте угоду нацистам.

Така логіка призвела до створення глибоко дисфункціонального інституційного устрою в Боснії, яка досі паралізована. Вона дозволила дестабілізувати Чорногорію. І залишила Косово в стані постійної невизначеності. А поводження з Північною Македонією – особливо в питанні назви – взагалі було гротескним.

Але ще глибша проблема полягає ось у чому: багато хто в європейських столицях насправді не хоче бачити Південно-Східну Європу в складі ЄС. Не за нинішніх інституційних правил. Не з принципом одностайності. Не з фінансовими наслідками у вигляді фондів згуртованості. Не з перспективою нової хвилі міграції. Не з новою конкуренцією на ринку праці. Вони не хочуть ще одного Фіцо. Вони не хочуть ще одного Орбана. І в приватних розмовах вони сказали б «ні».

Тому ми маємо справу з певним політичним «кабукі-театром». З процедурним спектаклем, який створює ілюзію наявності шляху до членства. Тим часом авторитарні лідери в регіоні –  передусім Вучич – ідеально пристосувалися. Вони грають у цю гру. Вони говорять мовою євроінтеграції, водночас орієнтуючись на Росію, Китай і не лише. І всі роблять вигляд, що процес розширення працює.

Щодо України – обумовленість залишається інструментом бюрократичним та інституційним, який дозволяє європейцям говорити: «Ви ще не готові». Це зручний механізм, що дозволяє відкласти інтеграцію, не називаючи справжні причини – а саме: незавершену війну, постійну загрозу з боку Росії та небажання окремих держав-членів брати на себе ризики, пов’язані з українським членством.

Справа не в тому, що сама по собі обумовленість є необґрунтованою. Але ми маємо чесно визнати, як саме вона застосовується на практиці. Впродовж усієї історії розширення ЄС обумовленість залишалася рухомою ціллю: критерії змінювались, країна могла відповідати вимогам одного року — лише для того, щоб наступного їй висунули нові. І якщо змінюється геополітична кон'юнктура, статус кандидата може з'явитися або зникнути так само раптово.

У випадку України обумовленість використовується як інструмент маскування глибшого небажання. Якби безпекове середовище було іншим — якби війна завершилася або загроза з боку Росії була нейтралізована — обумовленість, ймовірно, була б суттєво пом’якшена. Але допоки цього не сталося, вона залишатиметься зручним способом сказати: “Ще ні.” І, по суті, йдеться про політичне рішення, замасковане під технічну процедуру.

О. Кандюк: У своїх дослідженнях югославського досвіду ви показуєте ризики маргіналізації регіонів. Хіба модель «Європи різних швидкостей» не створює загрозу нової, інституціоналізованої периферизації країн Східного партнерства та Західних Балкан, що потенційно підриває стабільність усього континенту?

Й. Глаурдіч: Так, саме так. Я ніколи не підтримував цю концепцію – бодай тому, що вона походить із французької політичної традиції, яка, відверто кажучи, не раз спрямовувала Європу хибним шляхом. Візьмімо хоча б Спільну сільськогосподарську політику – структурно викривлену систему, яка на десятиліття законсервувала неефективність і нерівномірний розвиток.

Подібна логіка простежувалась і після завершення Холодної війни. У той час як Вацлав Гавел та інші пропонували бачення «спільного європейського дому» – справді єдиної Європи – політики на кшталт Франсуа Міттерана висували альтернативу: диференційовану Європу з ядром і периферією. Їхня логіка зводилася до: «ми дамо вам якусь форму асоціації, доступ до певних переваг, але повноправне членство чи повна інтеграція – ну, можливо, за п’ятсот років». Це бачення Європи – фрагментованої, ієрархічної, à la carte – тоді було проблематичним і залишається таким дотепер. Воно не долає розділення, а інституційно закріплює його.

У своїй основі Європа є спільним культурним, політичним і історичним простором. Єдиний дієвий шлях уперед – це єдність. Усе інше загрожує відтворенням тієї самої маргіналізації та виключення, які стали джерелом дестабілізації на Південному Сході Європи у 1990-х роках.

Разом з тим, треба визнати, що в самому серці ЄС існує реальна інституційна проблема – принцип одностайності. Він паралізує ухвалення рішень і не дає Союзові адаптуватися до криз. Парадокс полягає в тому, що для того, щоби скасувати одностайність, її ж і потрібно досягти. Тож якщо не відбудеться інституційного прориву, система залишатиметься заблокованою.

Дехто пропонує моделі на кшталт «Європи 2.0», але я не є конституційним теоретиком. Проте, якщо ви спитаєте прямо, що я би запропонував, – я би відповів: кваліфіковану більшість голосів з ключових стратегічних питань. Це зняло би потребу в системі кількох швидкостей узагалі. Ми би тоді могли формувати коаліції навколо змістовних політик, а не довільно поділятися на «внутрішнє» та «зовнішнє» коло.

Якщо хтось зможе це реалізувати – я підтримаю беззастережно. Але я сумніваюся, що політична воля для цього справді існує.

Теоретично, багатошвидкісна Європа могла би функціонувати – але лише за умови, що бар’єри для входу до «ядра» справді є проникними. Якщо країни можуть приєднатися без нескінченних обумовлень чи непрозорих критеріїв. Якщо, скажімо, Німеччина, Франція, Нідерланди, Бельгія, оригінальні 15 країн ЄС, можливо зі Словенією та Хорватією – і, ймовірно, Польщею – сформують початкове ядро, а всі інші матимуть чіткий, відкритий шлях до приєднання, щойно на це буде політична готовність у самих країнах, – тоді така модель могла би стати перехідним рішенням.

Але навіть тоді її треба чітко розглядати лише як тимчасовий механізм – а не як сталу інституційну архітектуру. Інакше ми ризикуємо відтворити нову форму інституціоналізованої маргінальності.

О. Кандюк: У своїй роботі ви застерігаєте від «екзистенціалізму інтеграції» –  ситуації, коли країна прагне членства в ЄС, але не готова до болісних реформ. Як уникнути цього парадоксу?

Й. Глаурдіч: Справа в тому, що деякі реформи – болючі. Особливо ті, що стосуються субсидій чи економічних структур, які захищають певні соціальні чи галузеві інтереси. Такі зміни призводять до більшої конкуренції, до скасування привілейованого доступу до ринків чи посад у державному секторі – і, відповідно, викликають спротив з боку тих, хто цим користується.

Але загалом ці зміни – корисні. Вони штовхають країну до більш компетентного урядування, до менш корумпованої й більш ефективної державної системи. Справжній виклик – це питання політичного лідерства. Чи здатне воно протистояти тиску з боку груп, які зацікавлені зберегти статус-кво?

Сьогодні Україна, як колись Хорватія, не є повноцінною ринковою економікою. Її економіка спотворена – політичним впливом, корупцією, клієнтелізмом. Але, попри все, вона змінюється. І головне – чи зможе політична еліта витримати тиск тих, хто хоче зберегти привілеї у процесі інтеграції.

Чи можна уникнути цього екзистенційного напруження? Так. Чи це складно? Надзвичайно: це потребує часу, політичної волі й терпіння. Але врешті-решт, українське суспільство отримає від цього вигоду.

О. Кандюк: Ви згадували, що Хорватія зіткнулася з проблемою «рефлексії реформ» після вступу до ЄС. Чи може Україна уникнути подібного сценарію?

Й. Глаурдіч: Це правда, що після вступу Хорватії склалося певне враження: «ми це зробили, тепер можемо повернутися до звичного». Це можна уявити як криву: зростання до моменту вступу, а потім – певне падіння. Але загалом, як на мене, загальна динаміка не була негативною. Можливо, не такою хорошою, як могла би бути, але все ж рух у правильному напрямку.

У випадку України – так, щось подібне може статися. Але відверто кажучи, це не та проблема, з якою вам потрібно боротися зараз. Це те, про що можна подумати пізніше. Як казала моя прабабуся: «Кожному дню вистачає своїх турбот». Спершу потрібно туди дійти – а вже потім думати, що буде після.

О. Кандюк: Ви досліджували націоналізм як руйнівну силу під час розпаду Югославії. Як би ви оцінили роль українського націоналізму з 2014 року? Чи можна його розглядати як конструктивну, об’єднавчу силу перед лицем зовнішньої агресії, чи він становить довгострокову загрозу внутрішній єдності?

Й. Глаурдіч: У мене немає ані позитивного, ані негативного погляду на націоналізм – усе залежить від контексту.

У своїй основі націоналізм – це ліберальна ідея. Це ліберальна ідеологія, і, як лібералізм чи соціалізм, вона може бути як доброю, так і шкідливою – залежно від того, як її застосовують і в яких обставинах. Наприклад, я вважаю, що сьогоднішнім Сполученим Штатам не завадило б трохи більше соціалізму, з огляду на масштабну та зростаючу нерівність. І я загалом погоджуюся з тим, що каже Берні Сандерс.

Якби ви спитали мене наприкінці 1980-х, чи можна було б розв’язати проблеми Югославії за допомогою більшого соціалізму, я б однозначно відповів: ні. Це не було рішенням. Так само й націоналізм – принаймні той його різновид, який тоді виник, — не був відповіддю. Той націоналізм мав руйнівний характер. Проте, знову ж таки, справа не у самому ярлику, а у змісті, який йому надають.

Ось у чому суть: націоналізм має безліч проявів. Він може бути оборонним, імперіалістичним, іредентистським, громадянським, інклюзивним чи ексклюзивним. Він може виховувати патріотизм і громадянську відповідальність, а може породжувати ненависть і розбрат. Мені часто здається іронічним, що саме ті націоналісти на Балканах, які найбільш голосно відстоювали свої позиції з 1990-х років, водночас виявилися найбільш корумпованими. Якщо ти справді любиш свою країну, хіба це не означає, що не варто її обкрадати?

Отже, зрештою, усе залежить від того, що ти вкладаєш у це поняття. Чи наповнюєш ти націоналізм почуттям громадянського обов’язку? Протидією корупції? Відкритістю і залученням? Чи ж гіркотою та образами?

У випадку України після початку повномасштабного вторгнення, я вважаю, що націоналізм – якщо ми його так називаємо – загалом був позитивною силою. Одним з найгрубших прорахунків Путіна було недооцінка глибини й стійкості української національної ідентичності. Він не усвідомив, наскільки глибоко українці віддані захисту своєї країни, своїх спільнот і свого способу життя. А порівняно з тим, що пропонує Росія – репресії, руйнування, заперечення ідентичності – не дивно, що це почуття належності лише зміцнилося.

Тож у цьому контексті – так, я вважаю, що український націоналізм відіграв конструктивну та об’єднавчу роль.

О. Кандюк: Якби ви могли дати лише одну пораду українським політикам на основі вашого досвіду дослідження Югославії – що б це було?

Й. Глаурдіч: Ви можете розраховувати лише на себе. Це найважливіша порада, яку я можу дати. Це означає – будувати внутрішню згуртованість, розвивати внутрішній потенціал, інституції, інновації. Бо зрештою – ніхто інший цього за вас не зробить.

Якби Хорватія в 1990-х чекала, поки Захід вирішить її проблеми, ми, найімовірніше, теж отримали б «Дейтон» у Хорватії. Єдина причина, чому цього не сталося – це те, що тодішнє хорватське керівництво правильно зрозуміло: єдиний вихід – це перемогти. Побудувати власні інституції, спроможності, фундамент. Вони це зрозуміли і діяли відповідно.

Це й є суть моєї поради: треба будувати державу зсередини. Зовнішні партнери можуть допомагати, але тягар лягає на вас. Європа, попри всю свою риторику партнерства, не є альтернативою самодостатності. Україна не може дозволити собі залишатися між двома імперіями – між російською імперською візією з одного боку та потенційною європейською імперією з іншого.

А тоді варто запитати себе: що пропонує кожна зі сторін? Одна – насильство, руйнування, асиміляцію й стирання ідентичності. Інша – розвиток, повагу, безпеку й місце в спільному європейському домі. Вибір, здається, очевидний.

Але навіть за цих умов залишається базова істина: розраховувати можна тільки на себе.

О. Кандюк: Останнє запитання, яке я зазвичай ставлю всім своїм співрозмовникам, – які ви бачите 3–4 найвірогідніші сценарії інтеграції України до ЄС упродовж наступного десятиліття?

Й. Глаурдіч: Зараз стільки змінних, що щось точно спрогнозувати майже неможливо. Якщо чесно, ще тиждень тому – до того, як Ізраїль атакував Іран – я, можливо, мав би зовсім інше бачення геополітичної ситуації. Все змінюється дуже стрімко – і це стосується також перспектив розширення ЄС.

За кілька днів я вирушаю на саміт НАТО, і, чесно кажучи, чи повторить Дональд Трамп свій демарш із саміту G7, вийшовши звідти? Багато залежить також від подій у США. Усе це свідчить про те, що загальний контекст є вкрай нестабільним.

Якщо ж говорити загалом, спираючись на досвід Південно-Східної Європи та загальну траєкторію ЄС, то найвірогідніший сценарій – це повільний, затягнутий процес вступу. Таке собі «плетання вперед»: два кроки вперед – один назад, а то й навпаки. Бюрократично перевантажений, політично обережний, інституційно інертний. Це стандартна поведінка Європейського Союзу – і я підозрюю, що вона й домінуватиме, якщо не станеться якихось драматичних змін.

Кажуть, зараз у ЄС може бути «Гамільтонівський момент». Але питання – скільки триває такий момент? Шість місяців? Рік? Два? Такі вікна можливостей швидко зачиняються. І хто має його реалізувати? Макрон? У нього немає загальноєвропейської підтримки. Мерц? Навряд. Навіть якщо цей момент існує – немає очевидного лідера, який міг би ним скористатися.

Отже, найвірогідніший результат – це геополітичний і інституційний тупик. Тупик на фронті в Україні – і відповідний тупик у її русі до ЄС. Це гнітючий і деморалізуючий сценарій – але, на жаль, найбільш реалістичний.

Чи можливий прорив? Так. Наприклад, якщо США втягнуться у великий конфлікт із Іраном – і це піде не за планом – може виникнути серйозний розкол у трансатлантичному союзі. І тоді, можливо, ЄС нарешті усвідомить, що йому потрібно розвивати стратегічну автономію – у військовій, дипломатичній та інституційній сферах. І тоді, можливо, ми побачимо справжній перегляд європейського проекту.

Але ми поки що не там.

І найважливіше: нічого не зміниться, доки ЄС не вирішить проблему одностайності. Не подолає цей структурний вузол. Якщо це станеться – процес може прискоритись. Якщо ні – боюся, все залишиться повільним, умовним і непевним.