Надзвичайно повільний процес вступу та інтеграції України фактично послаблює сам Європейський Союз
«Надзвичайно повільний процес вступу та інтеграції України фактично послаблює сам Європейський Союз»
Інтерв'ю із Сюзанн Воршех
Сюзанн Воршех — науковий координатор Компетентнісної мережі міждисциплінарних українських студій Франкфурт-на-Одері — Берлін (KIU) при Європейському університеті Віадріна. Вона є провідною дослідницею у сфері українських студій та політичної соціології, чиї праці поглиблюють розуміння громадянського суспільства, демократичної трансформації та суспільної резильєнтності в Україні та у Центрально-Східній Європі загалом.
Її дослідження перебувають на перетині політичної соціології, студій європеїзації та регіональних студій, з особливим акцентом на трансформаційній ролі громадянського активізму в часи криз. Вона зробила вагомий внесок у вивчення українського громадянського суспільства, наголошуючи на його суб'єктності, здатності до адаптації та центральній ролі в процесах демократизації — особливо в контексті війни Росії проти України.
Праці Воршех також торкаються ширших питань транснаціональних мереж, культурної дипломатії та суспільних основ демократичної резильєнтності, представляючи Україну як ключовий кейс для переосмислення усталених теорій європейської інтеграції та демократичних змін.
Вона є авторкою та редакторкою кількох впливових публікацій, зокрема «The Making of Civil Society» («Становлення громадянського суспільства», 2018) та «Freedom Stage: A Societal Portrait of Ukraine» («Простір свободи: суспільний портрет України», 2025), а її дослідження здобули широке визнання за аналітичну глибину, емпіричну насиченість та практичну релевантність для політики.
О. Кандюк: Ваша теоретична модель виокремлює три рівні європеїзації — інституційний, когнітивний та реляційний, — які можуть одночасно давати суперечливі результати. Де ви бачите найбільший реальний поступ сьогодні, а де він є найкрихкішим в Україні?
С. Воршех: Коли йдеться про європейську інтеграцію, саме реляційний, або суспільний, вимір є тим, де ми спостерігаємо найбільший поступ. Щонайменше з часів Революції Гідності, та й раніше, в українському суспільстві відбувся значний зсув у бік європейської інтеграції.
Мені було дуже цікаво, коли кілька років тому я досліджувала перспективи інтеграції України до ЄС. До Революції Гідності громадська думка була приблизно розділена навпіл — близько 50% були за тіснішу співпрацю з ЄС і 50% радше скептично налаштованими. На той час ішлося радше про співпрацю, ніж про повноцінну інтеграцію. І все ж уже тоді була сильна присутність акторів громадянського суспільства — зокрема організованого громадянського суспільства, НУО тощо, — які працювали над питаннями інтеграції.
Це було помітно також у мистецькій та культурній сфері, яка була дуже проєвропейською, і ця тенденція лише посилилася.
Сьогодні, почасти внаслідок війни, ми бачимо значне зростання інтересу до побратимства міст, партнерств солідарності та співпраці між суспільствами ЄС і Україною. Дуже багато відбувається на місцевому рівні. Ці обміни та проєкти солідарності є особливо цікавими.
Наприклад, кількість побратимств між німецькими та українськими муніципалітетами зросла приблизно з 50 до понад 250. Це доволі показово. Саме тут вибудовуються тісні відносини, і я вважаю, що вони можуть бути тривкими. З обох боків є сильний інтерес до продовження цих відносин. Тож саме цей суспільний вимір є тим, де ми бачимо найсуттєвіший поступ.
О. Кандюк: Якщо звернутися до інституційного рівня — історично ви показали, як президент Кучма використовував Європу здебільшого як риторику, не проводячи реальних реформ. Але сьогодні, з огляду на те, що Україна перебуває у стані війни, а реформи важко верифікувати, як нам відрізнити реальну відданість від перформативної європеїзації?
С. Воршех: Це все ще доволі складно. Тривають масштабні реформи, і ми справді бачимо значний інституційний поступ.
Однак варто пам'ятати про два важливі моменти. По-перше, багато з цих реформ значною мірою рухає громадянське суспільство. Досі немає повністю інституціоналізованого політичного середовища, яке б послідовно генерувало тиск у бік реформ. Це пов'язано зі слабкістю партійної системи. Немає справжньої партійної конкуренції, вкоріненої в суспільстві на місцевому, регіональному та національному рівнях. Партії часто функціонують як інструменти для окремих кандидатів, а не як програмні організації.
Це створює структурну проблему: як інституціоналізувати політичну волю та суспільні преференції та як перетворити їх на цілісні політичні програми й реформи. Як наслідок, реформи значною мірою мають попит та підтримку громадянського суспільства. Це водночас і сила, і, певною мірою, несправедливий тягар, покладений на громадянське суспільство.
Тому ми все ще бачимо брак ширшої інституційної демократизації, особливо коли йдеться про внутрішні демократичні процеси всередині інституцій. Тут ще багато роботи.
По-друге, якщо подивитися на індикатори європеїзації, ми бачимо чіткий поступ, але також і стійкі виклики. Механізми контролю та процеси співпраці всередині інституцій залишаються проблемними. Є поступ у ключових сферах, і те, що вони обговорюються, — це позитивно, але імплементація acquis communautaire (спільного доробку ЄС) залишається довгостроковим завданням.
Водночас, гадаю, нам потрібно змінити точку зору оптику. Уже недостатньо дивитися лише на те, що вимагається від країн-кандидатів. Нам також слід враховувати власну трансформацію Європейського Союзу у світлі розширення.
Європейська інтеграція дедалі більше стає питанням європейської безпеки. Тому оцінка готовності країни до членства має також включати безпековий вимір.
Саме тому ми зараз обговорюємо нові підходи — як-от поетапну або часткову інтеграцію. Ці моделі могли б уможливити поступову інтеграцію, можливо, починаючи з формальних угод, але без повного права голосу на початковому етапі.
Ці варіанти потребують серйозного обговорення, особливо з огляду на стратегічну важливість якнайшвидшого залучення України, а також Молдови до Європейського Союзу. Водночас, ми усвідомлюємо, що повна інтеграція до внутрішнього ринку може все ще бути складною в короткостроковій перспективі — як це також має місце для таких країн, як Албанія.
О. Кандюк: Продовжуючи цю думку: чи вважаєте ви, що поетапне або поступове членство здатне впоратися з асинхронністю між різними рівнями європеїзації в Україні? Чи є ризик, що це може «замкнути» Україну в статусі другого сорту всередині ЄС?
С. Воршех: Це, звісно, і є головним ризиком.
Водночас, гадаю, ідея поетапної інтеграції є дуже цікавою, адже вона може допомогти країнам, які ще не повністю готові брати участь у спільному ринку, інтегруватися поступово й рухатися далі вперед.
Однак ця модель потребує дуже чіткого процесу та надійної рамки для підтримки подальшої інтеграції. Насправді існують два основні ризики «застрягти».
Перший — застрягти на проміжному етапі інтеграції, що призводить до системи з різними категоріями членства: повноправні члени та якась форма часткових або поетапних членів.
Другий ризик — застрягти в самому процесі вступу, як ми це бачили у випадку Туреччини впродовж багатьох років. У цьому випадку структура стимулів значною мірою втратила свою дієвість — ідея про те, що виконання всіх критеріїв зрештою приведе до членства, більше не функціонує як переконлива мотивація.
Тож нам потрібно чітко визнати, що з боку Європейського Союзу є сильний геостратегічний, економічний та суспільний інтерес до включення України, а також Молдови й Албанії.
З цієї перспективи поетапна інтеграція може бути можливістю. Не кожна країна перебуває в однаковому становищі — якби Ісландія вступала завтра, вона, ймовірно, одразу стала б повноправним членом. Проте не всі країни є Ісландією, і політичні підходи мають належним чином відображати цю різноманітність.
Тому поетапна інтеграція справді є перспективною моделлю. Але вона має супроводжуватися чіткою системою бенчмаркінгу, безперервною підтримкою поступу та постійним політичним діалогом.
Також потрібна детальна дорожня карта поступового поглиблення інтеграції, крок за кроком. Найважливіше — необхідно прямо виключити можливість того, що процес сповільниться або що країни застрягнуть у стані «напівінтеграції».
О. Кандюк: Ви зазначаєте, що після вступу країни до ЄС «здатність Союзу просувати свої норми та правила слабшає, щойно «морквину» членства вже спожито». Які механізми слід закласти в переговори про вступ України вже зараз, щоб запобігти цій пастці післявступного відкату?
С. Воршех: Не думаю, що це лише питання процесів вступу. Це також ширше питання про те, як реагувати на некооперативну поведінку окремих держав-членів. Нам уже потрібна модель для реагування на ситуації на кшталт Угорщини за адміністрації Орбана.
І, звісно, існує також ризик демократичного відкату не лише в Україні, а й у таких країнах, як Німеччина. Нам слід визнати, що європейська інтеграція має передбачати посилення ролі ЄС у моніторингу та забезпеченні демократичної спроможності в окремих державах-членах.
Гадаю, це має бути частиною ширшого європейського реформаційного процесу. Коли ми обговорюємо, чи є нинішня система голосування досі адекватною, я не вважаю, що рішення полягає в тому, щоб просто виключати проблемних лідерів або «виводити когось на кшталт Орбана за двері», поки ухвалюються рішення. Це не той підхід, який дозволить нам ефективно взаємодіяти з цими країнами.
Має бути чітка відданість кожної держави-члена певному рівню демократії, верховенства права, а також ринкових принципів. Але це має однаково стосуватися і країн, які є членами багато років, і навіть країн-засновниць ЄС.
Жодна країна не має імунітету до демократичного відкату. Тож, на мій погляд, це насправді не питання процесу вступу. Радше навпаки — це питання якості демократії всередині самих країн.
О. Кандюк: Деякі аналітики застерігають, що надання «політичній волі» майже такої ж ваги, як і Копенгагенським критеріям та acquis, змінює саму природу ЄС як інституції. Як соціологиня європеїзації, як ви оцінюєте цей зсув — це прагматична адаптація до нової геополітичної реальності чи він розмиття інституційної логіки, яка від початку робила розширення дієвим?
С. Воршех: Я сумніваюся, що геополітична логіка справді виходить на перший план і що фактична роль та відповідальність ЄС уже повністю усвідомлені європейськими лідерами. Зокрема, якщо дивитися на політику, а не на риторику, гадаю, геополітичні зсуви, безумовно, змушують нас більше зосереджуватися на наших європейських інтересах, наших потребах та на тому, як посилити Європейський Союз також у сенсі геополітичної сили.
Можливо, «сила» — це не той термін, який ми зазвичай любимо вживати щодо ЄС, але ми маємо визнати ці реалії й подумати про те, як посилити Союз, можливо, як останній простір класичної ліберальної демократії, що залишився.
Однак те, що досі не повною мірою усвідомлено — або принаймні ще не відображено в політичних рішеннях, — полягає в необхідності значно глибшого осмислення питань збереження згуртованості між державами-членами, а також підходу до розширення крізь призму геополітики. Це означає, що нам треба значно серйозніше сприймати безпекові питання. І з цієї перспективи насправді у наших власних інтересах мати такі країни, як Україна, а також Молдова, всередині Європейського Союзу.
Не думаю, що це вже повністю усвідомлено, адже ЄС традиційно вживав поняття сили лише в поєднанні з «м'якою» — ми є м'якою силою, «хорошими хлопцями», дружніми європейцями, які завжди на боці демократії. Ми не звикли мислити геополітичними чи військовими категоріями. Це звички, які тепер потрібно переглянути.
Звісно, нам також треба включити безпекові аспекти в майбутню архітектуру Європейського Союзу. Це означає обговорення таких ідей, як спільні європейські військові спроможності, об'єднання сил або створення чогось на кшталт європейського НАТО.
І, чесно кажучи, було б надзвичайно небезпечно не включити Україну в цю рамку. Це було б чимось більшим, ніж просто помилка.
Цей зсув у логіці — те, що означає для Європи або стати справжньою силою, або ризикувати фрагментацією, — ще не повністю дійшов до структур ЄС чи до політичного мислення.
О. Кандюк: Чи вважаєте ви, що цей зсув зрештою відбудеться? Чи присутнє це розумінняі і просто якому просто потрібно більше часу, чи нам бракує чогось фундаментальнішого?
С. Воршех: У нас немає цього часу — ось у чому проблема. І я залишаюся доволі скептичною щодо того, чи є справжня готовність повністю усвідомити цей зсув.
Це те, про що безпекові експерти та дослідники європейської інтеграції говорять уже давно. Але в мене немає враження, що ні в Європейській Комісії, ні в Європейському Парламенті це справді усвідомлено й втілено в дії.
Можливо, це усвідомлено на риторичному рівні, можливо, частково визнано, але я не бачу, щоб відповідно впроваджувалася конкретна політика.
Коли йдеться про європейську інтеграцію України, ми іноді чуємо промови, але це залишається переважно риторикою. Є робочі групи й дискусії, але я поки що не бачу чіткого розуміння, що це справді у власних стратегічних інтересах ЄС — якнайшвидше залучити Україну до Союзу та активно просувати її інтеграцію.
Наразі все ще існує уявлення, що ЄС «дозволяє» країнам вступати, а не уявлення, що ми насправді хочемо мати їх у Союзі. І вкрай важливо, щоб цей спосіб мислення змінився — що раніше, то краще.
Я не бачу цього відображеним у нинішній політиці. Я також не бачу сильних партійних коаліцій на європейському рівні, які б активно просували цей порядок денний, а співпраця між європейськими країнами — як у Комісії, так і поза нею — надто нерішуча й не відповідає реальним потребам. Візьміть, наприклад, провал франко-німецького проєкту FCAS зі створення спільного європейського винищувача — такий провал є катастрофічним у ці дні!
І, гадаю, частково причина в тому, що це є парадигмальний зсув. Для політичних акторів та для Комісії такі зсуви потребують часу. Вони ніколи не бувають миттєвими.
Але наразі я ще не бачу тієї політичної сили чи того інституційного актора в Європі, який справді рухає цю трансформацію. І це серйозна проблема.
О. Кандюк: Ваша книжка 2025 року «Freiheitsschauplatz» («Простір свободи») — це соціальний портрет українського суспільства. За вашими спостереженнями, який єдиний найбільш хибно зрозумілий образ України існує в Західній Європі та як це нерозуміння заважає серйозній політиці розширення?
С. Воршех: Що ж, нерозумінь доволі багато.
Тривалий час Україну все ще сприймали як «частину» Росії, хоча вона нею не була впродовж останніх 100 років. А саму Росію часто ототожнювали з Радянським Союзом. У таких країнах, як Німеччина, люди насправді не говорили про радянську армію чи про радянських людей як таких — це завжди були «росіяни», «російська армія» тощо. Цей погляд є вкрай русоцентричним і не відображає суб'єктність України.
Тож Україну насправді не сприймали як незалежну одиницю, навіть після 1991 року. Звісно, люди знали, що існує країна під назвою Україна, але було дуже мало ширшого розуміння того, що ця незалежність насправді означає.
На додачу до цього, був сильний вплив російської пропаганди, яка діяла доволі ефективно, — наприклад, просуваючи ідею, що в таких місцях, як Донбас, де люди говорять російською, вони, мовляв, «росіяни». Це, звісно, є значним непорозумінням.
Але, крім цього, існувала також своєрідна «сліпа пляма». Люди усвідомлювали, що Україна існує, але майже нічого не знали про країну — її мову, культуру чи історію, або про той факт, що значна частина Другої світової війни та Голокосту відбувалася на українській землі, — і про відповідальність, яку це накладає на Німеччину. І було також дуже мало інтересу до того, щоб дізнатися більше.
Україну часто сприймали як своєрідне відстале пострадянське утворення. Самих українців нерідко зображували — особливо до Революції Гідності — як пов'язаних із корупцією, дивними економічними практиками чи бідністю.
Значення трьох великих українських продемократичних революцій — 1990, 2004 та 2013/14 років — ніколи не було належно зрозуміле в Німеччині, що є незбагненним браком емпатії в країні, яка так пишається власною демократичною революцією 1989 року.
Це поєднання російської пропаганди, з одного боку, та загального браку знань і інтересу — з іншого, створило дуже дивну ситуацію. А потім, у 2022 році, Україна раптово опинилася в центрі уваги Європи, і багато людей насправді не розуміли, на що вони дивляться.
Було багато того, що я б назвала «хибним знанням», або просто відсутністю знань.
Після 2022 року інтерес до України явно зріс. Люди почали більше читати й приділяти більше уваги. Але російські наративи все ще залишаються доволі впливовими. Багатьом людям складно відрізнити поширення знань від пропаганди, коли йдеться про Східну Європу, і там не бракує «лицарів брехні».
І загалом розуміння політичних процесів у Центрально-Східній Європі завжди було складним, особливо в Німеччині. Багато людей не стежили за процесами трансформації після 1989 року, ані за розвитком партійних систем чи політичних структур.
Наприклад, часто буває важко пояснити, що в багатьох країнах Центрально-Східної Європи немає сильних традиційних лівих партій або що форми націоналізму в таких країнах, як Україна, Польща чи країни Балтії, суттєво відрізняються від того, що розуміється під націоналізмом у Німеччині.
У цих контекстах націоналізм може означати позитивне ставлення до власної історії, до боротьби за незалежність та до державності. Але цю відмінність важко донести.
Те саме стосується неформальних практик та громадянської відповідальності. Людям у Західній Європі важко уявити, що під час Революції Гідності тисячі людей робили свій внесок у малих, повсякденних справах — приносили їжу, волонтерили в лікарнях, залишалися на Майдані днями, а потім поверталися до звичного життя. Або що революція може тривати місяцями, коли люди живуть на вулицях. Або що означає жити в умовах війни, окупації та постійної загрози.
Усе це дуже ускладнює розуміння того, що означає бути частиною суспільства, яке мусило боротися за свою незалежність і продовжує це робити.
І якщо люди не розуміють ані історії України, ані її нинішньої реальності, їм стає набагато важче збагнути, звідки походить ця сильна рішучість боротися за свободу та незалежність.
Це те, що я намагалася осмислити у своїй книжці: пояснити коріння цієї відданості свободі, демократії та незалежності — навіть у контексті, де сама політична система може все ще бути недосконалою або не повністю демократичною. І, гадаю, саме це часто важко зрозуміти в Західній Європі — силу цього суспільного пориву боротися за краще майбутнє.
О. Кандюк: Ви вивчаєте Україну понад двадцять років. Що змінилося у вашому власному погляді на країну від лютого 2022 року і чи є щось, у що ви вірили як дослідниця та що вам довелося переосмислити?
С. Воршех: Дозвольте почати з того, що мене насправді не здивувало.
Що не було несподіванкою, так це рівень самоорганізації всередині українського суспільства у відповідь на російську агресію. Звісно, у перші дні я дуже боялася, що навіть цього може бути недостатньо. Але мені було ясно, що Україна просто так не капітулює.
З огляду на цей тривалий досвід боротьби за незалежність, свободу та демократію, було дуже важко уявити, що країну можна повністю окупувати й контролювати Росія, як припускали деякі люди на Заході, коли казали, що Київ упаде за кілька днів.
Уже на початку повномасштабного вторгнення я написала, що українське суспільство не капітулює. Здатність до самоорганізації, до мобілізації громадянського суспільства проти того, що сприймається як нелегітимна влада, є надзвичайно сильною.
Тож для мене було ясно, що це також визначатиме опір російській агресії — чи то в обороні країни, чи то в організації опору на окупованих територіях.
У цьому сенсі така резильєнтність сама по собі не є несподіванкою, навіть якщо вона залишається глибоко вражаючою.
Що ж до того, що змінилося, — це насправді важко сказати. Багато в чому я бачу більше спадкоємності, ніж розриву, особливо в тому, що стосується громадянського активізму та громадянської відповідальності.
Одне, що, сподіваюся, змінюється, — це чутливість політичної системи до суспільних запитів. Але навіть це не є цілковито новим.
Наприклад, під час антикорупційних протестів минулого літа було дуже характерно, що люди швидко мобілізувалися проти проблемного закону. Але примітним було те, як швидко й чітко політична система відреагувала та скоригувала свою позицію.
Ця зростаюча чутливість є важливою, хоча, як ми обговорювали раніше, ще багато роботи належить зробити в частині інституційної реформи та демократизації. Тому питання сталості та поширення цієї чутливості на інші сфери, а також загального покращення верховенства права, підзвітності та системи стримувань і противаг є тривалою проблемою, яку потрібно вирішити.
Що, безумовно, є вражаючим, так це, без сумніву, неймовірна крива навчання та темп, з яким Україна рухає інновації — не лише у військовому й технічному сенсі та в частині суспільної цифровізації й цифрової грамотності, а й соціальній, адміністративній та в багатьох інших сферах. Україна не просто адаптується до умов, необхідних для виживання під час війни, а й переживає масштабний процес трансформації посеред екстремальних умов триваючого конфлікту. Це, власне, і є самою сутністю резильєнтності: не просто адаптуватися до потрясінь і якось давати їм раду, а змінюватися в певних аспектах, щоб зберегти й захистити інші — українську ідентичність та державність. Ми можемо вивчати цю модель резильєнтності «ядро–периферія» в Україні як практично ідеально-типовий приклад.
О. Кандюк: Ви є координаторкою KIU — Компетентнісної мережі міждисциплінарних українських студій у Франкфурті-на-Одері та Берліні. Як війна змінила академічний порядок денний українських студій у Німеччині — які теми перемістилися в центр?
С. Воршех: Насамперед, на жаль, саме через повномасштабне вторгнення ми тепер бачимо більшу готовність фінансувати українські студії в Німеччині. Ця підтримка все ще значною мірою проєктна й поки що не дуже стала. Наприклад, наш проєкт у Франкфурті, як і проєкт у Регенсбурзі, фінансується протягом чотирьох років, але ми ще не знаємо, чи буде якесь продовження.
Водночас лише тепер з'явилася чітка готовність з боку федерального уряду, міністерств та фондів підтримувати українські студії — сподіваюся, більше ніж лише на чотири роки, адже знання про Україну залишатимуться надзвичайно важливими принаймні для всієї Європи.
Ще одна важлива зміна полягає в тому, що академічні журнали тепер значно відкритіші до публікації праць про Україну. Раніше, коли я подавала статті до журналів, які не спеціалізувалися саме на Центрально-Східній Європі, їх часто було важко опублікувати. Україна не сприймалася як особливо релевантний чи привабливий кейс.
Тепер є більше можливостей для публікацій, а також більше можливостей для фінансування. Кількість проєктів, пов'язаних з Україною, що фінансуються Німецьким науково-дослідним товариством (DFG), суттєво зросла. До 2022 року масштабних проєктів про Україну майже не було; від 2023 року ми спостерігаємо сильне зростання в цій сфері.
Однак такий тип проєктного фінансування може бути дещо мінливим — майже як «швидка мода» (fast fashion), — і незрозуміло, наскільки сталою виявиться ця тенденція за п'ять чи десять років.
Водночас зростає інтерес серед студентів до вивчення української мови та до ширшого вивчення України. У Європейському університеті Віадріна ми запровадили сертифікатну програму з міждисциплінарних українських студій, яка стартувала цього семестру. Вона приваблює студентів із різних магістерських програм, які цікавляться українською історією, суспільством, політичними системами, а також дослідженнями конфліктів, пов'язаних з Україною та Східною Європою.
Ми бачимо це також відображеним у кількості заявок, наприклад, на наші аспірантські та стипендіальні програми. Явно зростає попит на академічні середовища, де Україну вивчають поглиблено.
Що стосується дослідницьких тем, деякі сфери демонструють спадкоємність. Мій власний фокус на громадянському суспільстві та демократизації став іще релевантнішим з огляду на зростання мереж громадянського суспільства та політичних мереж щодо України та з Україною. Але є й важливі зсуви.
Одним із ключових зрушень є формування змістовної дискусії щодо європейської інтеграції та реформування процесів розширення, у якій Україна постає як найбільш показовий і релевантний кейс.
Інший великий зсув — це зростання значення безпекових студій у поєднанні з українськими студіями. Насправді дивно, що це не було помітнішим до 2022 року, навіть після початку російської агресії у 2014 році, коли були чіткі підстави зосередитися на безпеці та європейській безпеці в контексті України, але це не було широко відображено в академічних чи політичних дебатах. Той факт, що на той час Росія ще не сприймалася однозначно як агресор, а радше, у деяких колах, як «посередник» у мінських переговорах або навіть — як у випадку Німеччини — як партнер, виявився фатальною помилкою.
Ми також бачимо нові перспективи в праві та економіці. Україну дедалі більше аналізують як партнера для економічної співпраці, інвестицій та взаємного навчання. З правової перспективи сам процес вступу до ЄС став важливим полем дослідження — його вимоги, виклики та відмінності порівняно з попередніми розширеннями, як-от розширенням щодо Польщі.
Це особливо цікаво, адже, хоча Польща може слугувати орієнтиром, зрозуміло, що для України не може бути простої моделі «copy-paste».
Ще одне поле, що виникає, — це перехідне правосуддя. У Віадріні ми працюємо над створенням магістерської програми в цій сфері спільно з українським університетом. Це охоплює питання розв'язання проблем війни, окупації, колабораціонізму та відбудови політичних і правових систем після конфлікту, насильства й війни.
Перехідне правосуддя — це надзвичайно актуальна тема, яка раніше не була центральною для українських студій. Україна може навіть стати європейським ключовим кейсом для розуміння того, як суспільства дають раду і повоєнному правосуддю, і відбудові, а також кримінальним провадженням та стратегічним судовим позовам, щоб притягнути до відповідальності винних у злочинах та досягти не просто миру, а справедливого миру.
Тема, над якою ми не працюємо у Віадріні, стосується всіх питань, пов'язаних з інфраструктурою, оборонними технологіями та подібними сферами, — вони стають дедалі релевантнішими. Це щось дуже нове для українських студій — це виходить за межі класичного розуміння цієї галузі.
Ми не є технічним університетом, оскільки не маємо технічного чи інженерного факультету, але ми в тісному контакті, наприклад, із Технічним університетом Вільдау, який дуже активно співпрацює з Україною.
Однак інфраструктурні та технічні питання відіграють роль, коли ми говоримо про економічну співпрацю, а також про безпекові аспекти.
З моєї особистої перспективи, це особливо помітно, коли ми говоримо про цивільно-військову співпрацю, яка є надзвичайно цікавою в українському контексті. Значна частина суспільства так чи інакше причетна до питань, пов'язаних з обороною.
Існують, наприклад, форми громадянської науки (citizen science) — люди збирають дані про дрони, переміщення військ та інші процеси, пов'язані з військовою сферою, іноді навіть виявляючи потенційні загрози чи підозрілу активність.
У ширшому сенсі багато людей залучені до оборони дуже різними способами. Це може включати логістику, волонтерство або збір коштів для армії.
Чесно кажучи, це щось таке, що було б майже немислимим у Німеччині. Якби я заснувала НУО для збору коштів для Бундесверу, це, ймовірно, викликало б певний подив. В Україні ж це цілком нормально, і я переконана, що нам є чого повчитися в України.
Той факт, що в Україні готовність «закатати рукави» й активно діяти в умовах надзвичайної ситуації є невід’ємною складовою громадянського етосу, становить надзвичайно перспективне й захопливе поле для дослідження. Водночас це відкриває широкі можливості для аналізу того, як такі практики впливають на суспільну солідарність у довгостроковій перспективі, а також на подальшу легітимність і авторитет державних інституцій — і, ймовірно, не в бік їх посилення.
О. Кандюк: Насамкінець, оскільки я працюю зі сценаріями, я ставлю це запитання всім: якби ви мали окреслити три чи чотири можливі сценарії європейської інтеграції України, якими б вони були?
С. Воршех: Це наразі дуже важко передбачити, адже процес залежить, вочевидь, не лише від України, а ще більшою мірою від Європейського Союзу.
Попри всі злети й падіння, Україна явно продовжує свій шлях до європейської інтеграції. З огляду на сильну громадську підтримку, важко уявити, що Україна могла б відхилитися від цього курсу без серйозної причини. Суспільство активно підштовхує політичну систему в цьому напрямку. Більш невизначений чинник лежить на боці ЄС.
Позитивний сценарій полягав би в тому, що Європейський Союз визнає стратегічну важливість вступу України та рухається до швидшого, можливо, поетапного процесу інтеграції — і це було б необхідно не лише для України, а й для Молдови та Албанії.
За цим сценарієм ЄС не лише висував би вимоги до країн-кандидатів, а й реформував би себе, щоб ефективніше вмістити розширення.
Однак я не вважаю цей сценарій дуже ймовірним наразі.
Ми зараз перебуваємо в надзвичайно небезпечній ситуації, у якій Європа не повною мірою усвідомлює необхідність покладатися на власні спроможності. Трансатлантичні відносини стають серйозно невизначеними, і Європі потрібно швидко будувати нові альянси.
Але ЄС не пристосований до швидкого ухвалення рішень. Він діє через консенсус, що робить його за своєю природою повільним і часто нерішучим.
Є також значні внутрішні розколи. Такі країни, як Польща та країни Балтії, чітко розуміють безпекові ставки, тоді як інші — як-от Іспанія чи Португалія — стримано ставляться до розширення та безпекової трансформації. Водночас Польща, наприклад, також побоюється участі України у спільному ринку й хоче захистити своїх фермерів. Тож на європейському боці є дуже багато амбівалентності.
Як наслідок, більш імовірним є сценарій, за яким ЄС не зможе достатньо швидко адаптуватися до нового геополітичного середовища. У цьому випадку він може стати менш привабливим і менш відкритим для таких країн, як Україна, Молдова та Албанія.
Парадоксально, але це послабило б Європейський Союз більше, ніж Україну.
І це, можливо, найбільш імовірний сценарій — що ми недостатньо швидкі й недостатньо чіткі у своїх рішеннях, щоб побудувати сильну Європу, а саме це потрібно нині.
Адже ми бачимо, що Путін залишається таким само агресивним, як і завжди, намагаючись дестабілізувати весь регіон, активно працюючи на поразку Європи й потенційно на те, щоб у певний момент рушити далі, наприклад у бік країн Балтії чи Польщі, або принаймні послабити Європу через військовий тиск та гібридні дії.
Водночас Сполучені Штати наразі відступили на найближчі роки, якщо не десятиліття, і вийшли з відносин довіри та співпраці. Не думаю, що багато людей уже усвідомили, наскільки це серйозно.
Навіть після наступних президентських виборів аж ніяк не певно, що відносини між Америкою та Європою знову покращаться — можливо, вони стануть передбачуванішими й менш хаотичними, але не принципово більш проєвропейськими.
Тож ми маємо навчитися стояти на власних ногах і діяти самостійно. Проте саме цього я наразі не бачу в Європейському Союзі.
Надзвичайно повільний процес вступу та інтеграції України фактично послаблює сам Європейський Союз. І саме цей сценарій я вважаю найбільш імовірним — що ми залишатимемося в дуже хисткій ситуації, доки не будемо готові провести серйозні реформи. Ці реформи включали б посилення наших внутрішніх демократичних орієнтирів, щоб запобігти демократичному відкату, зміцнення спільного ринку з одночасним його відкриттям, уможливлення форм поетапного вступу та вироблення чіткої безпекової політики, щоб ЄС міг діяти як справжній безпековий та геополітичний актор.
Наразі, однак, це все ще те, що я б назвала «сценарієм стриманості» — найпроблемніший і, можливо, також найбільш імовірний. Тому я можу лише сподіватися, що Україна активно наполягатиме на швидшому вступі — на скорішому й рішучішому процесі інтеграції, — щоб вона могла зайняти місце за столом і почати впливати на внутрішнє ухвалення рішень у ЄС.
Багато в чому Україна є чіткішою й рішучішою, ніж сам Європейський Союз. І нам, можливо, справді потрібна ця українська чіткість та сила всередині ЄС, щоб краще захистити самих себе.